Розділ 14. Отрута, але не в кришталі

Маєток занурився в тривожну тишу. Охорона на кожному кроці, зачинені віконниці, важке очікування. Еліза сиділа у малій вітальні, загорнувшись у плед, але він здавався їй тонким, як папір. Її все одно лихоманило — дрібне, невпинне тремтіння пронизувало тіло до самих кісток, і жодне домашнє тепло не могло його вгамувати. Смак металу та диму все ще стояв у горлі.

Рипнули двері. У кімнату увійшла Вікторія. Вона була, як завжди, бездоганна: шовкова сукня кольору нічного неба м’яко переливалася у світлі торшера, ідеальна зачіска не змістилася ні на міліметр, а на обличчі не було жодної зайвої емоції. Тільки в глибині її очей застигла втома, яку неможливо було приховати косметикою. У руках вона тримала срібну тацю з пляшкою дорогого вина та двома кришталевими келихами.

Її благодійний вечір, головна подія сезону, яку вона готувала місяцями, вже закінчився. Але на ньому не були присутні ні Еліза, ні Адріан. Поки Вікторія виблискувала перед пресою та меценатами, граючи роль ідеальної господині, її чоловік та його «нова фаворитка» були в епіцентрі зовсім іншої події, де вирішувалися життя і смерті.

Еліза лише уявляла, що ця жінка зараз відчуває. Приниження? Лють? Чи, можливо, те саме крижане полегшення від того, що все нарешті скінчилося?

— Ти бліда, як полотно, люба, — голос Вікторії був м'яким, але в ньому відчувався прихований лезовий блиск. — Випий. Тобі це зараз потрібно більше, ніж повітря.

Вона поставила тацю на журнальний столик і налила темно-червону рідину в кришталь. Еліза мовчки взяла келих. Її руки все ще тремтіли.

— Дякую... — прошепотіла вона. — Адріан... він ще не повернувся?

Вікторія сіла навпроти, елегантно схрестивши ноги. Вона зробила невеликий ковток і подивилася на Елізу з сумішшю жалю та зневаги.

— Коли Адріан йде «закінчувати справи», він не повертається швидко. Він любить процес. Він любить бачити, як страх в очах ворога перетворюється на благання. Ти ж уже бачила цей вогник у його очах, чи не так? Той самий, що спалахує, коли він притискає тебе до стіни.

Еліза опустила погляд у келих. Вино було кольору того самого рубіна на її шиї. Вона не хотіла обговорювати це з його дружиною. Саме зараз їй було соромно перед нею. 

— Він захищав мене. Варга хотів мене вбити.

Вікторія раптом тихо засміялася.

— Вбити? Ні, Елізо. Варга хотів тебе вкрасти. Для чоловіків на кшталт них, ми — не люди. Ми — активи. Як акції банку чи рідкісні картини у твоїй галереї. Ти думаєш, Адріан зараз мститься за твоє перелякане обличчя? Ні. Він мститься за те, що хтось наважився подряпати його улюблену іграшку.

— Я не іграшка, — різко відповіла Еліза, відчуваючи, як всередині закипає злість. — Він піклується про мене.

— Звісно, піклується, — Вікторія підвелася і почала повільно ходити по кімнаті. — Він купує тобі каміння, ціна якого — людські життя. Він дарує тобі браслети-змії, щоб ти ні на мить не забувала про його хватку. Ти знаєш, що було з дівчиною, яка була до тебе?

Еліза заціпеніла. Серце пропустило удар.

— Яка дівчина?

— О, її теж звали якось красиво. Вона була скрипалькою. Адріан обожнював її руки. А потім... потім вона теж потрапила в «замах». Він врятував її, як і тебе. Вона так само дивилася на нього з обожнюванням, вважаючи своїм героєм. А через місяць вона просто зникла. Адріан сказав, що вона поїхала до Європи, але її скрипка досі лежить у підвалі. Разом із розбитим смичком.

Вікторія підійшла до Елізи впритул і нахилилася до її вуха, обдаючи запахом холодних парфумів.

— Він не рятує нас, Елізо. Він нас поглинає. Твій замах сьогодні... ти впевнена, що Варга діяв один? Або що Адріан не знав про це заздалегідь, щоб налякати тебе так сильно, аби ти сама заповзла до нього в ліжко за захистом?

Еліза відчула, як вино стає гірким. Вона згадала, як Адріан дозволив їй піти до Варги. Його спокій після зустрічі. Але також згадала його лють, коли Варга посмів на неї замахнутися.

— Це брехня, — підвела на неї очі Еліза. — І більше схоже на ревнощі, ніж застереження. 

— Ревнощі? — Вікторія випрямилася, і в її очах блиснули сльози, які вона миттєво приховала. — Я вже давно нічого не відчуваю, крім холоду. Я просто даю тобі пораду. Поки він там, вмивається кров’ю твоїх ворогів, подумай: що ти будеш робити, коли він вирішить, що ти більше не приносиш йому задоволення? Коли твоя «лояльність» стане занадто дорогою?

Вікторія поставила свій келих на стіл.

— Приємних снів, дівчинко, — в її словах не було нічого приємного. — Сьогодні ти дізналася, як пахне смерть. Скоро ти дізнаєшся, як пахне зрада. І повір, це значно гірше.

Вона вийшла, залишивши Елізу в повній темряві. Еліза дивилася на свої руки, на золоту змію на зап'ясті. Слова Вікторії отруїли повітря. Вона хотіла вірити Адріану, хотіла відчувати його тепло, але в глибині душі маленьке зерно сумніву вже почало проростати.

Раптом на вулиці почувся звук під’їжджаючих машин. Адріан повернувся.