Розділ 13. Дощ зі скла

Дорога до маєтку пролягала через занедбану промислову зону — короткий шлях, який Адріан зазвичай обирав, щоб уникнути заторів. Еліза сиділа сама на задньому сидінні броньованого «Майбаха», відчуваючи дивний контраст між розкішною шкірою салону та іржавими скелетами заводів за вікном. За кермом мовчки завмер Стефан — охоронець, якого Адріан приставив до неї, поки його немає. Він нагадував монолітну скелю: його погляд постійно сканував порожні провулки, а рука завжди була за крок до зброї, перетворюючи цей короткий шлях на ретельно сплановану спецоперацію.

Еліза дивилася на своє відображення у вікні. Слова Варги про «піщинку, яка першою вилетить під тиском правосуддя» все ще відлунювали в голові.

Вона помітила, як Стефан раптом напружився. Його погляд метнувся до дзеркала заднього виду, а пальці на кермі стиснулися так, що побіліли кісточки. Секундна тиша здалася вологою і липкою.

— Тримайтеся! — різко кинув він.

В ту ж мить світ вибухнув скреготом металу. Важкий чорний пікап без номерів вилетів із бічного провулка, вгатившись у дверцята «Майбаха». Броньований кузов витримав, але інерція була такою, що Елізу відкинуло на протилежне сидіння. Вона боляче вдарилася плечем, але встигла вчепитися в поручень.

По склу затарабанило. Це не був дощ. Це були кулі. На вікні розцвіли молочно-білі плями влучань, але броня лише глухо «ковтала» свинець.

— Елізо, нижче! — голос охоронця був сталевим. Він на секунду опустив бокове скло — рівно на два пальці — і почав відстрілюватися, не збавляючи швидкості.

Ще один удар. Цього разу з іншого боку. Їх затискали. Еліза побачила крізь щілину між сидіннями, як до них наближається мотоцикліст. У його руці блиснуло щось металеве.

— Стефане! — закричала вона.

Охоронець зреагував миттєво. Він різко крутнув кермо вбік байка, перетворюючи багатотонний «Майбах» на молот. Мотоцикліст не встиг зманеврувати. Почувся жахливий скрегіт, а потім пролунав вибух — міна здетонувала від удару.

Машину підкинуло. Кермо рвонуло в руках Стефана, і автівку некеровано занесло в бетонну огорожу.

Удар!

Еліза різко хитнулася вперед і врізалася лобом у м’яку спинку переднього крісла. Не смертельно, але в очах на мить потемніло. Стефан же від різкого поштовху розбив ніс об кермо — ще до того, як встигла спрацювати подушка.

Двигун захлинувся і затих. Тиша, що настала після гуркоту, була страшнішою за саму перестрілку.

Еліза підняла голову, важко дихаючи. На лобі вже набрякала гуля, а з носа Стефана на його білу сорочку впали яскраві краплі крові. Він хитнув головою, відганяючи заціпеніння, і витер обличчя тильною стороною долоні, розмазуючи червоне по щоці.

— Ви як? — хрипко запитав він, уже перевіряючи магазин пістолета.

— Жива, — видихнула вона, відчуваючи, як тремтять руки. — Здається, просто забилася.

Охоронець вибив заклинені двері плечем і витяг її назовні, закриваючи власним тілом. Повітря пахло горілою гумою та порохом. Десь в кінці вулиці завищали шини — пікап нападників зникав у лабіринті заводів, наляканий далеким гулом машин, що розрізав тишу промзони. Навколо залишився лише палаючий кістяк мотоцикла, що тріщав і випускав у небо чорний ядучий дим.

За хвилину на шосе з виском вилетіли три чорні джипи супроводу Адріана. Він вискочив з першої машини ще до того, як вона повністю зупинилася. Його обличчя було білим від люті, очі горіли диким, первісним вогнем.

Він підбіг до Елізи, схопив її за плечі і почав оглядати, майже грубо обертаючи її навколо.

— Ти поранена? Де болить?! Елізо, відповідай мені! — його голос зривався на крик.

Вона не могла вимовити ні слова. Вона просто вчепилася в його піджак, ховаючи обличчя на його грудях. Її тіло тремтіло. Адріан міцно притиснув її до себе, і вона відчула, як він сам тремтить. Не від страху, а від неконтрольованої жаги помсти.

— Я тут, люба, — він стискав її все сильніше і вона чула, як його серце мало не виривається з грудей.

— Варга… — прошепотіла вона в його сорочку. — Це ж він?

Адріан відсторонився і важким поглядом зміряв її, а потім Стефана. Охоронець, чиє обличчя було залито кров’ю, схилив голову.

— Спершу в маєток, — коротко кинув Адріан підлеглим, вказуючи на вціліле авто кортежу. — Поставите пости біля кожних дверей у маєтку. Якщо хоч одна муха залетить без дозволу — повбиваю всіх.

Він сів поруч із Елізою на заднє сидіння, затиснувши її долоню у своїй. Всю дорогу до маєтку він мовчав, і ця тиша була важчою за грозу. Лише коли машина зупинилася біля парадного входу, і охорона взяла будинок у кільце, він допоміг їй вийти.

Його рука лягла на її щоку, великий палець обережно витер бруд і кров з обличчя. Погляд став холодним, майже неживим.

— Він зробив найбільшу помилку у своєму жалюгідному житті, — процідив Адріан. — Він думав, що може вдарити мене через тебе. Тепер він благатиме про смерть, а я повільно вириватиму його язик за кожну твою сльозу.

Він розвернувся, збираючись сісти назад у машину, але Еліза вхопила його за лікоть.

— Куди ти? — запитала вона. Її голос тремтів, але в очах не було благання зупинитися.

— Я їду закінчувати справу. Варга не достатньо зрозумів словами і перейшов межу, — він нахилився і поцілував її в чоло. Поцілунок був крижаним, як дотик сталі. — Чекай на мене всередині. І нічого не бійся. Сьогодні вночі це місто зрозуміє, що буває з тими, хто торкається моєї власності.

Машина рушила, зникаючи в темряві алеї. Еліза дивилася їй услід, стоячи на порозі своєї золотої клітки. Адріан виглядав як диявол, що вирушає на полювання, і вперше за весь час вона не відчувала страху перед ним. Вона відчувала лише одне: вона хоче бачити Варгу знищеним.