Розділ 12. Сповідь перед катом

Офіс Адріана знаходився на сороковому поверсі скляної вежі. Коли Еліза увійшла, він навіть не підвівся. Він сидів у своєму кріслі, нерухомо дивлячись на місто крізь панорамне вікно. На столі, поруч із тонкою папкою документів, стояла склянка віскі. Крижаний кубик у ній уже майже розтанув.

Тиша була такою густою, що її можна було різати ножем. Еліза зупинилася посеред кабінету. Вона стиснула ремінець сумочки так сильно, що пальці затерпли. Вона не знала, чи бачив він її в каплиці, але приховувати це зараз було б справжнім самогубством.

Вона зробила глибокий вдих, але повітря здалося надто розрідженим, наче на такій висоті його не вистачало для легенів.

— Я бачилася з Варгою, — сказала вона прямо, намагаючись втримати голос, щоб він не здригнувся на останньому слові.

Адріан повільно повернув голову. Його обличчя було непроникним, але в глибині зіниць спалахнуло щось небезпечне.

— Я знаю, — спокійно відповів він. — Мені було цікаво, чи вистачить тобі розуму повернутися до мене після того, як він почне лити отруту тобі у вуха.

Еліза відчула, як від цих слів усередині все похололо, але саме цей холод став її опорою. Замість того, щоб відступити, вона зробила крок вперед. Не тому, що була сміливою, а тому, що тиша Адріана тиснула на неї сильніше за будь-який крик. Її пальці, що все ще злегка тремтіли, торкнулися холодної поверхні масивного столу. Вона вчепилася в край стільниці, наче в рятувальний круг, і лише тоді схилилася вперед, змушуючи себе витримати його погляд.

Вона більше не чекала дозволу, щоб заговорити.

— Він пропонував мені зрадити тебе, — її голос звучав рівно, майже зухвало. — Казав, що ти підставиш мене. Пропонував захист… і себе.

Адріан раптово встав. Його рух був таким стрімким, що повітря в кабінеті, здавалося, здригнулося. Він обійшов стіл і схопив її за талію, ривком притягуючи до себе. Еліза не встигла навіть охнути, як врізалася в його тверді, мов скеля груди. Від несподіванки її награна впевненість згасла, а пальці, що щойно трималися за стіл, тепер безпорадно завмерли в повітрі, перш ніж судомно стиснути лацкани його піджака.

Його погляд випалював її, наче він намагався зазирнути в самі глибини її пам'яті, щоб переконатися, що вона не принесла з собою чужу отруту. Вона відчувала жар, що виходив від його тіла, і те, як важко перехопило її дихання від цієї близькості, яка більше нагадувала полон, ніж обійми.

— І що ти відповіла, моя маленька художнице? — прохрипів він, і його пальці вп'ялися в її талію і стискаючи, ніби боявся, що вона втече. — Ти вже зібрала валізи для його «золотого раю»? Спокусив він тебе своєю «безпекою»?

— Я тут, — прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в очі, не відводячи погляду від його темного, небезпечного вихору. — Я прийшла до тебе. Не тому, що боюся тебе, Адріане, і не тому, що мені нікуди йти. А тому, що він… він огидний. Його світ — це… це інша клітка, де господар недооцінює своїх звірів.

Вона сміливо поклала долоні на його широкі груди, відчуваючи, як під тканиною піджака рівно і владно б'ється його серце.

— А ти… — вона затнулася, відчуваючи, як серце зрадницьки калатає, заважаючи дихати. — Я не хочу тобі шкодити. Навіть якщо цей замок із піску, який ти будуєш, колись завалиться і поховає нас обох… я хочу бути там, під уламками, поруч із тобою.

Вона вимовила це, навмисно затягуючи паузу. Це був тонкий натяк на те, що вона знає правила гри: якщо він вирішить нею пожертвувати, вона не піде на дно сама. Це була крихітна, майже непомітна погроза, кинута йому в обличчя прямо в його лігві.

Адріан не здригнувся. Його обличчя залишалося маскою, але в очах промайнуло щось схоже на повагу. Хижак впізнав іншого хижака. Лише на мить його крижана броня, яку він так ретельно тримав перед світом, дала ледь помітну тріщину.

Він повільно провів тильною стороною долоні по її щоці. Цей жест міг би здатися ніжним, якби не холод його шкіри. Він заспокоював її, як заспокоюють небезпечне, загнане в кут звірятко, яке ще може вкусити. А потім знову владно, але вже без колишньої грубості, стиснув її підборіддя, змушуючи дивитися собі в очі.

— Я деколи забуваюсь, що ти більше не та наївна дівчинка, яку я зустрів у тій напівпорожній галереї, — його голос став тихим, оксамитовим, і в ньому вперше прозвучало щось схоже на ніжність. — Ти стала могутньою, моя люба. Ти навчилася тримати удар там, де інші ламаються.

Він притиснув її до себе так сильно, що вона відчула пряжку його ременя і кожну лінію його напруженого тіла. Це було володіння, позбавлене сумнівів. Його губи знайшли її вухо, і наступні слова прозвучали як крижаний, невідворотний наказ:

— Варга — мрець. Він зробив помилку, коли подумав, що може торкатися того, що належить мені. Навіть словами. Ніхто не сміє дихати в твій бік без мого дозволу, Елізо. Ніхто.

Він відсторонився лише на міліметр, щоб подивитися, як його слова відбиваються в її зіницях. Він спершу побачив легких жах, а потім погляд змінився… на ту саму темну відданість. Еліза розуміла: він щойно оголосив війну всьому порту заради неї. Або заради свого права володіти нею одноосібно.

Його рука повільно піднялася до її шиї, великий палець пройшовся по гранях рубіна, а потім по пульсуючій жилці.

— Що ти збираєшся робити? — запитала вона, намагаючись повернути диханню рівність.

— Я збираюся навчити його манерам, — Адріан раптово відсторонився. Цей розрив дистанції подіяв на Елізу як холодний душ. Він глянув на годинник, миттєво повертаючи собі образ холодного стратега. — А ти зараз поїдеш до маєтку. Вікторія влаштовує благодійний вечір сьогодні. Ти маєш бути там.

Він підійшов до столу, дістав з-під нього важку коробку і відкинув кришку. В кабінеті ніби спалахнуло багаття. Всередині лежала тканина насиченого, глибокого червоного кольору.

— І, Елізо… — він кинув на неї короткий, владний погляд. — Одягни це. Я хочу бачити на тобі колір його поразки.

Від автора: 

Дорогі читачі! Буду вдячна за лайк, підписку або коментар. Це найкращий сигнал, що історія вам подобається і її варто продовжувати. Дякую, що ви зі мною!