Розділ 11. Тіні в каплиці

Стара каплиця на околиці парку була закинутою, з вибитими вітражами та запахом вологого каменю. Еліза йшла по хрусткому листю, кожна клітина її тіла кричала про небезпеку. Вона знала: якщо Адріан стежить, а він, безперечно, стежить — цей візит виглядатиме як зрада. Але вона мала побачити ворога в обличчя.

Варга стояв біля вівтаря, спиною до неї. На ньому було довге пальто, а в руках він крутив запальничку, клацання якої луною відбивалося від порожніх стін.

— Ви прийшли. Значить, інстинкт самозбереження у вас сильніший за любов до дорогих цяцьок, — він розвернувся, і його погляд ковзнув по її зап’ястю, де виблискувала золота змія. — Хоча, бачу, Адріан продовжує маркувати свою територію.

— Кажіть, що хотіли, і я піду, — холодно відповіла Еліза, заховавши руки в кишенях плаща. — Я не маю багато часу.

Варга підійшов ближче. Його присутність була важкою, маслянистою. Він не тиснув так владно, як Адріан, але від нього віяло чимось підлим.

— Адріан будує замок із піску, Елізо, — голос Варги став тихим, майже батьківським, що лякало ще більше. — І ви — та сама піщинка, яка першою вилетить під тиском правосуддя. Він уже готує документи, де ви фігуруєте як головний розпорядник усіх коштів. Коли прийдуть з обшуком, він просто розведе руками, а ви — сядете на десять років.

Слова Варги впали в її свідомість, як важке каміння в каламутну воду. Еліза відчула, як холод від рубіна на шиї раптом став нестерпним, ніби камінь висмоктував її тепло.

Вона на мить завагалася. Перед очима промайнули ті самі стоси паперів, які вона підписувала в кабінеті Адріана, майже не читаючи. «Тут твоє прізвище, Елізо... Ти власниця... Ти розпорядник...» Вона згадала, як легко він купував її лояльність, як швидко обіцяв захист. А що, якщо Варга правий? Що, якщо все це обожнювання, ці прикраси та обстеження в клініці — лише підготовка ідеального «цапа-відбувайла»? Стерильного, чистого і юридично відповідального за все.

— Ви прийшли сюди, щоб врятувати мою душу? Не вірю, — вона виклично підняла підборіддя.

Варга усміхнувся, і ця усмішка була хижою.

— Я пропоную вам змінити господаря. Адріан — егоїст. Він володіє вами як трофеєм. Я ж пропоную… партнерство. Передайте мені копії файлів із вашої галереї за останній тиждень. Взамін я дам вам захист, новий паспорт і життя, де ніхто не буде стискати ваше горло, щоб довести свою силу. Станьте моїми очима в його лігві, і ви побачите, наскільки щедрим я можу бути до своїх… наближених.

Варга простягнув руку, намагаючись торкнутися пасма її волосся, але Еліза різко відсахнулася. Його завуальована пропозиція була зрозумілою без слів: він хотів отримати не лише компромат на ворога, а й її саму. Просто інша клітка, інший колір стін, інший господар, який так само міцно триматиме її за горло. 

Але Адріан... Адріан став для неї чимось набагато небезпечнішим за просто «господаря».

Він став її персональною релігією.

Це не було кохання у звичному розумінні — з квітами, обіцянками та спільними планами на недільні ранки. Це було щось більше, щось темніше й фундаментальніше. Еліза усвідомлювала: вона не просто коханка — вона інтегрована в його життя, як нервова система в тіло.

А вона? Для нього вона не була просто «ширмою» чи черговим активом, як він намагався переконати себе. Вона стала для нього єдиним дзеркалом, у якому він ще міг побачити залишки власної людяності. Вона стала його ахіллесовою п’ятою, яку він водночас прагнув і захистити від усього світу, і придушити власноруч, щоб вона не могла завдати йому болю.

Він не просто володів нею. Він був одержимий тим, як вона поступово стає його віддзеркаленням. Це був союз двох зламаних механізмів, які ідеально підійшли один одному деталями.

— Слова — це лише вода, пане Варга, — Еліза випрямилася, змушуючи себе дивитися йому прямо в очі, попри те, що всередині все тремтіло. — Якщо ви хочете, щоб я повірила у власну страту, покажіть мені вирок. Де ці документи? Я хочу бачити копії з моїм підписом і примітками Адріана.

Варга на мить завагався. Його впевнена посмішка ледь помітно сіпнулася, а очі на мить втратили свою «батьківську» теплоту. Він звик залякувати людей натяками, а не звітувати перед ними.

— О, Елізо, такі папери не носять у кишенях піджаків на фуршетах, — він знову хрипко засміявся, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією. — Вони зберігаються в сейфах, куди сонячне світло не потрапляє роками. Але повірте, коли прийде час, я дам вам можливість переконатися...

Він почав щось говорити про «своїх людей» у податковій та «певні джерела», але Еліза вже не слухала. Вона раптом побачила, як він занадто часто кліпає і як його рука нервово стиснула запальничку.

Вона зрозуміла: у нього немає нічого. Жодного реального папірця, жодного факту. Він просто блефував, намагаючись похитнути її віру в Адріана, щоб зробити її вразливою. Він хотів, щоб вона сама прийшла до нього та принесла таємниці свого коханця на тарілочці.

— Я подумаю, — сухо кинула вона, розвертаючись.

Їй хотілося вимитися після цієї розмови. Огида до Варги змішалася з полегшенням, але десь на самому дні душі все одно залишився гіркий осад. Варга виявився брехуном, але це не означало, що Адріан — святий. Це лише означало, що вона перебуває між двох вогнів, і той, що гріє її зараз, може спалити її набагато швидше.

Від автора:

Дорогі читачі! Буду вдячна за лайк, підписку або коментар. Це найкращий сигнал, що історія вам подобається і її варто продовжувати. Дякую, що ви зі мною!