Розділ 10. У полоні шовку та гніву

Люкс на останньому поверсі зустрів їх панорамними вікнами на нічне місто та важкою, майже відчутною тишею. Як тільки двері за ними зачинилися, Адріан не став вмикати світло. У сутінках, що розрізалися лише холодними вогнями хмарочосів, його силует здавався демонічним.

Він не дав їй навіть скинути туфлі. Схопив за плечі й одним різким рухом притиснув до панорамного скла. Еліза бачила під собою вогні автівок, що здавалися крихітними іскрами, і відчувала спиною жар чоловіка, який щойно ледь не розірвав горло іншому через неї.

— Ти все ще тремтиш, — його голос пролунав над самим вухом, низький і небезпечний. — Боїшся мене? Чи того, що цей виродок Варга сказав тобі правду?

— Я не боюся Варгу, — видихнула Еліза. Холод скла прошивав сукню, контрастуючи з його гарячим подихом. — Я боюся того, як ти на мене дивишся. Ніби хочеш знищити.

Адріан розвернув її до себе. Його рух був грубим, владним. Він стиснув її підборіддя пальцями, змушуючи дивитися прямо в очі, де все ще палав залишок тієї люті, що спалахнула на вечірці.

— Я не хочу тебе знищити. Я хочу випалити на тобі своє ім'я, щоб жоден інший покидьок навіть не смів думати, що ти вільна. Щоб ти забула, як це — усміхатися комусь, крім мене.

Він впився в її губи грубо, майже зневажливо, перетворюючи поцілунок на продовження тієї люті, що почалася на терасі. У роті миттєво з’явився присмак віскі, металу та його безжальної владності. Еліза не відсахнулась, вона відповіла з тією ж нищівною силою. Вона кусала його губи до крові, вивільняючи всю напругу, що отруювала її весь вечір.

— Ти хотів, щоб я мовчала? — вихопилося у неї між рваними поцілунками. — Хотів, щоб я була лише твоєю прикрасою? Отримуй!

Адріан підхопив її під стегна, змушуючи обхопити його ногами. Вона відчула твердість його тіла через тонку тканину сукні, і це відчуття небезпеки перетворилося на дике, первісне бажання. Він кинув її на ліжко. Шовкові простирадла здалися крижаними, але шкіра Адріана, коли він навис над нею, обпікала. Рубін на її шиї в світлі місяця спалахнув кривавим.

— Це кольє… — він торкнувся каменю, а потім його пальці грубо смикнули бретельку на плечі. Тканина тріснула з солодким звуком руйнування. — Воно ідеально пасує до твоєї шкіри. Але не смій думати, що я купив його, щоб ти просто стояла поруч. Ти — мій особистий рай і моє пекло, яке я заслужив.

Він не просто цілував її шию, він мітив її, як свою власність, залишаючи сліди на ключицях, які завтра не приховає жоден тональний крем. Еліза вигнулася, впиваючись нігтями в його плечі, залишаючи на його шкірі червоні борозни.

— Ти хочеш зламати мене? — прохрипіла вона, дивлячись йому в очі з викликом. — Давай! Знищи мене, якщо це те, що тобі потрібно, щоб почуватися господарем!

Адріан застиг на мить, його очі потемніли від неконтрольованого вогню.

— Скажи це, — наказав він, його коліно розсунуло її стегна. — Скажи, чия ти, поки я не вирвав це зізнання разом із твоїм серцем.

— Твоя… — Еліза майже викрикнула це, задихаючись. — Я належу тобі більше, ніж сама собі, ти це знаєш, чортів Адріане!

Ця ніч була позбавлена ніжності. Це був бій на виживання. Кожен його поштовх був наказом, кожне її зітхання було здачею позицій. Він брав її так, ніби підписував кривавий контракт, а вона віддавалася, наче кидалася в прірву, насолоджуючись страхом перед падінням.

Коли все закінчилося, Адріан не відсторонився. Він притиснув її до своїх вологих грудей, і вона відчувала, як його серце вибиває шалений ритм у її скроню.

— Завтра все зміниться, — промовив він у тишу. Його голос знову став холодним, як сталь. — Після цієї зустрічі назад дороги немає. Ти тепер знаєш надто багато.

Еліза дивилася на рубін, що важко лежав на її грудях. Вона більше не була тією дівчинкою з мольбертом. Вона була жінкою, яка спала з дияволом і починала звикати до запаху сірки.

— Знати надто багато — це лише початок, Адріане, — вона ледь помітно усміхнулася, і в цій усмішці вже не було тієї м’якості, яка так розлютила його на вечірці.

Вона підтягнулася вище, так, щоб її очі опинилися на рівні його очей, і прошепотіла прямо в його губи:

— Я не боюся стати частиною твоєї темряви. Мені цікаво інше: чи готовий ти до того, що я стану єдиною річчю, яку ти ніколи не зможеш продати?

Адріан нічого не відповів, лише міцніше стиснув її в обіймах. Але в цій тиші Еліза вперше відчула щось, що налякало її більше за будь-якого Варгу: вона зрозуміла, що за цією владою ховається величезна самотність, і тепер вона стала єдиним свідком його слабкості.

***

Ранок після такої ночі не міг бути добрим. Він був важким, як похмілля, і холодним, як сталь. Коли Еліза розплющила очі, сонячне світло, що пробивалося крізь панорамні вікна люкса, здалося їй занадто яскравим, майже болючим.

Адріана поруч не було. Постіль з його боку вже охолола.

Еліза сіла, притримуючи ковдру. На тумбочці вона побачила вишуканий сніданок, до якого ніхто не торкнувся, і білу картку. На ній було надпис. Вона відразу впізнала його широкий, владний почерк:

«Звикай до смаку перемоги. Чекатиму у своєму офісі рівно опівдні. Не запізнюйся, моя спляча красуне».

Поруч із карткою лежала оксамитова коробочка. Вона відкрила її — всередині був золотий браслет у вигляді змії, що кусає власний хвіст. Очі змії були з маленьких діамантів. Це був не просто подарунок, це був черговий символ її неволі.

Еліза встала і підійшла до дзеркала. На її шиї все ще висів рубін, а на ключицях і плечах виднілися темні сліди від його губ і рук. Вона торкнулася їх пальцями, відчуваючи дивну суміш гордості та відрази. Вона тепер була маркована.

Раптом її телефон, що лежав на підлозі серед розкиданого одягу, завібрував. Еліза здригнулася, думаючи, що це Адріан перевіряє її. Але на екрані був невідомий номер.

Вона натиснула «відповісти».

— Алло?

— Ви так швидко втекли вчора, Елізо. Я навіть не встиг сказати, як пасує вам цей чорний шовк, — голос був хрипким, із неприємним низьким смішком. Це був Віктор Варга.