Розділ 7. Скляна стіна

Кафе було гучним, сонячним і до нудоти звичайним. Еліза сиділа за столиком, відчуваючи себе інопланетянкою. На ній була проста сукня, але під високим коміром вона відчувала важкість рубінового кольє, яке Адріан заборонив знімати навіть вдома, щоб вона звикала до розкоші. Воно наче пекло шкіру, нагадуючи, кому вона належить.

— Елізо, ти нас взагалі чуєш? — Стела, її давня подруга, помахала рукою перед її обличчям. — Я питаю, звідки в тебе ця сумка? Це ж нова колекція, вона коштує як моя нирка!

Еліза здригнулася і вимушено усміхнулася, міцніше стиснувши ручку дорогої шкіряної сумки, яку Адріан надіслав зранку.

— О, це… це подарунок від мецената. Я ж казала, галерея отримала великий грант.

— Меценат, кажеш? — інша подруга, Каміла, примружилася, розглядаючи Елізу з сумішшю заздрості та цікавості. — Щось ти зблідла, очі зацьковані. Цей «меценат» випадково не старий лисий товстун, який вимагає від тебе звітів у ліжку?

Еліза відчула, як до горла підкотив ком. Якби ж він був просто старим і товстим. Адріан був молодим, красивим і небезпечним, як лезо бритви.

— Ні, все суто професійно, — збрехала вона, опустивши очі в чашку з холодним лате. — Просто багато роботи. Папери, перевірки, аукціони…

— Ну-ну, — протягнула Каміла. — Але виглядаєш ти… інакше. Раніше ти світилася, коли говорила про картини. А зараз ти наче боїшся власної тіні. Слухай, якщо ти вляпалася в щось погане через гроші, просто скажи.

В цей момент телефон Елізи на столі завібрував. На екрані висвітилося одне ім’я: Адріан.

Подруги замовкли, втупившись у гаджет. Еліза відчула, як серце пропустило удар. Вона знала: якщо вона не відповість, він приїде сам. Або пришле охорону.

— Вибачте, мені треба відповісти, — вона схопила телефон і відійшла до вікна, подалі від цікавих вух.

— Так? — її голос тремтів.

— Тобі не личить ця дешева кава, — голос Адріана в трубці був холодним і спокійним, але за цією спокійністю ховалася буря.

— Адріане… Звідки ти... де ти?

Еліза похолола. Вона озирнулася. На іншій стороні вулиці стояв його чорний автомобіль із затонованим склом. Він стежив за нею. Він завжди був поруч, навіть коли його не було.

Він різко перебив її. 

— Повертайся в галерею. Зараз же. До тебе прийшов кур’єр із документами, які ти маєш підписати. І Елізо… — він зробив паузу, і вона почула звук запальнички. — Не забудь поправити комір. Твоя подруга надто пильно розглядає твою шию.

Вона повернулася до столика, її руки помітно дрижали, коли вона хапала свої речі.

— Дівчата, мені треба бігти. Термінові справи в галереї.

— Вже? Але ми навіть десерт не замовити! — обурилася Стела.

— Вибачте, наступного разу, — кинула Еліза, вже прямуючи до виходу.

Виходячи на вулицю, вона відчувала на спині погляди подруг. Вона знала, про що вони шепочуться: «Продалася». «Зв’язалася з бандитом». Але вони не розуміли головного: вона не просто продалася. Вона стала частиною механізму, який або зробить її найбагатшою жінкою в країні, або розчавить, як комаху.

Сідаючи в машину, Еліза відчула, як прохолода кондиціонера миттєво остудила її розпашілу шкіру. Адріан сидів на задньому сидінні. Він не дивився на неї — світло від планшета підкреслювало різкі лінії його обличчя, роблячи його схожим на статую.

— Твої подруги надто допитливі, — промовив він, не піднімаючи очей. — Можливо, варто обмежити коло спілкування тими, хто не ставить зайвих запитань. Ти тепер на іншому рівні, люба. Звикай до самотності. Вона — ціна успіху.

Еліза мовчки пристебнула пасок безпеки, відчуваючи, як усередині закипає щось схоже на тихий бунт. Вона повернула голову до нього.

— Самотність — це ціна успіху? — тихо, але впевнено перепитала вона. — Чи це просто єдиний спосіб для тебе контролювати кожен мій вдих, щоб ніхто інший не помітив, як я задихаюся поруч із тобою?

Адріан нарешті відірвався від екрана. Він повільно повернув голову, і в його погляді промайнула іскра щирого задоволення, йому подобалося, коли вона випускала кігті.

— Ти не задихаєшся, Елізо, — він простягнув руку і повільно провів пальцем по її нижній губі, яку вона щойно кусала. — Ти просто вперше почала дихати на повні легені. І цей кисень занадто дорогий для твоїх подруг.

Він злегка торкнувся її губ, змушуючи знову відчути його владу.

— Рушай, — кинув він водієві, не зводячи з неї очей.

Від автора:

Дорогі читачі! Буду вдячна за лайк, підписку або коментар. Це найкращий сигнал, що історія вам подобається і її варто продовжувати. Дякую, що ви зі мною!