Розділ 5. Білі рукавички, брудні гроші

Ранок у галереї «Ехо» зустрів Елізу незвичною тишею. Але тепер це не була тиша храму мистецтва — повітря здавалося наелектризованим, як перед ударом блискавки. На її столі, серед звичного безладу, вже лежав тонкий планшет і стос банківських виписок — «привітання» з новим життям, яких ще вчора тут не було.

Адріан з’явився без попередження. Його присутність завжди випереджала звук кроків. Повітря в кімнаті ставало густішим, ніби він витісняв собою весь кисень.

— Твій перший внесок у наше майбутнє вже на рахунку, — промовив він замість вітання.

Він пройшов до стійки реєстрації і повільно провів пальцем по ідеально чистій скляній поверхні, наче перевіряв якість придбаного товару.

— Три мільйони за картину, якої не існує.

Еліза підійшла до нього. Серце калатало об ребра так сильно, що, здавалося, цей звук відлунює від порожніх стін.

— Але як… як мені це оформити? — прошепотіла вона, озираючись на двері, ніби за ними вже чекала поліція. — Якщо прийде перевірка і побачить, що в мене немає жодного полотна такої вартості… Мене посадять, Адріане.

Те, як вона вимовила його ім’я. Без жодного «пане» чи вимушеної офіційності, змусило його губи розтягнутися в ледь помітній усмішці. Це було схоже на те, як дике звірятко вперше бере їжу з рук господаря.

Він не став її поправляти. Навпаки, Адріан відчув гостре задоволення від цієї маленької перемоги над її змінами.

Він розвернувся і витяг із кишені невелику флешку. Він підійшов до неї впритул, змушуючи її відступити до стійки.

— Ти виставиш на аукціон роботу «невідомого автора». Якусь абстракцію, де багато червоного. Назви її «Ціна лояльності». Покупець — офшорна компанія з Кіпру. Ти отримаєш гроші, забереш свою комісію, а решту… решту перекажеш на рахунки, які я вкажу.

Він простягнув флешку, але коли Еліза хотіла її взяти, він затис її пальці у своїх.

— Ти виглядаєш занадто наляканою, Елізо. Тобі потрібно навчитися брехати не тільки губами, а й очима. У цьому бізнесі ти — не художниця. Ти — шредер. Ти перетворюєш бруд на чистий папір.

— Я боюся, що не впораюся, — прошепотіла вона, мимоволі задивившись на його татуювання. Під безжальним стерильним світлом галереї чорні колючки на шиї Адріана здавалися ще темнішими, майже об'ємними. — Це… це занадто великі суми. Я ніколи не тримала в руках таку відповідальність.

Адріан зробив крок до неї, ігноруючи її страх. Його рука повільно ковзнула по її шиї, великий палець затримався на пульсі, а пальці заплуталися в каштановому волоссі. Цей жест починався як імітація підтримки, але за мить перетворився на щось хиже й захоплене.

— Ти впораєшся, — промовив він низьким, заспокійливим голосом, від якого в неї підкосилися ноги. — Ти надто розумна, щоб програти. І надто вродлива в цьому своєму сумніві, щоб я дозволив тобі відступити.

Він трохи потягнув її за волосся, змушуючи підняти голову і подивитися йому в очі.

— Бо якщо ти схибиш — ми впадемо разом. А я не люблю падати один. Я потягну тебе за собою на саме дно, ти ж знаєш це?

— Знаю, — видихнула вона.

Він відпустив її і кивнув на комп’ютер.

— Починай. Я буду тут. Хочу бачити, як твої тонкі пальці роблять мене ще багатшим.

Весь день Еліза провела за монітором. Під наглядом Адріана, який сидів у кріслі навпроти, попиваючи каву і спостерігаючи за кожним її рухом, вона проводила транзакції. Їй здавалося, що з кожним кліком мишки вона продає шматочок своєї душі. Але водночас… вона відчувала дику, небезпечну силу. Вона бачила цифри. Величезні цифри.

В якийсь момент Адріан відійшов відповісти на дзвінок. Еліза швидко, ледь дихаючи, відкрила окрему вкладку. Вона не просто робила те, що він казав. Вона почала записувати номери рахунків, через які проходили кошти. Її руки тремтіли, але розум працював чітко.

Коли він повернувся, вона вже дивилася на «порожню» картину на стіні.

— Про що думаєш? — запитав він, стаючи за її спиною і кладучи руки їй на плечі.

— Думаю, що «Ціна лояльності» — дуже влучна назва, — відповіла вона.

— Це моя дівчинка, — Адріан нахилився, майже відчутно вдихаючи аромат її волосся, і залишив короткий, владний поцілунок на її маківці.

— Ти навіть не уявляєш, як швидко звикнеш до смаку злочину, Елізо. Повір мені, він значно солодший і п'янкіший за будь-яке мистецтво, яке ти колись виставляла в цих стінах. Гроші, отримані так... вони мають інший запах.

Він відсторонився трохи, але продовжував тримати її обличчя в полоні свого погляду.

— Можливо... — ледь чутно видихнула вона.

Еліза закусила губу, відчуваючи, як серце зрадницьки погоджується з кожним його словом. Вона знала, що має жахнутися, але натомість відчувала лише дике, заборонене натхнення.

Від автора:

Дорогі читачі! Буду вдячна за лайк, підписку або коментар. Це найкращий сигнал, що історія вам подобається і її варто продовжувати. Дякую, що ви зі мною!