Розділ 3. Вечеря під наглядом

Маєток Адріана зустрів її величною і холодною монументальністю. Високі стелі губилися в тіні, мармур під ногами здавався дзеркалом, що відображало її страх, а гнітючу тишу залів розрізав лише сухий, нервовий стукіт підборів Елізи. Кожен крок відлунював від стін, наче нагадування: вона тут не господиня. Вона — експонат.

Еліза почувалася зайвою серед цієї ідеальної розкоші. Її нова сукня — обрана Адріаном і доставлена їй вранці разом із коротким записом і розкішним букетом троянд — була занадто дорогою, занадто вишуканою. Тканина обтискала тіло, як друга шкіра, і кожен шов, кожна лінія крою нагадували про те, кому вона тепер належить. Сукня не просто прикрашала її, вона клеймувала її як власність Кавальєрі.

Еліза зупинилася перед високим дзеркалом у позолоченій рамі. Жінка, яка дивилася на неї звідти, виглядала чужою. Шовк вигідно підкреслював вигини стегон і відкривав лінію плечей, роблячи її вразливою і водночас неймовірно привабливою.

Він знав мої мірки, — промайнула в голові обпікаюча думка. — Він знав, як я буду виглядати в цьому кольорі. Він бачив мене в цій сукні ще до того, як я її одягла.

Адріан взяв її за лікоть, скеровуючи до їдальні. Його пальці стискали руку трохи міцніше, ніж того вимагав етикет.

— Дихай, — прошепотів він на вухо, коли вони зупинилися біля важких дубових дверей. — Ти лише моя нова протеже. Талановита власниця галереї, якій я допомагаю вийти на міжнародний ринок. Будь милою, будь наляканою — це в тебе виходить найкраще.

Двері відчинилися, і в обличчя дихнуло жаром каміна та ароматом дорогих лілій. У центрі зали стояла жінка.

— Моя дружина, Вікторія, — голос Адріана пролунав буденно, але в цій простоті ховалася гострота леза.

Вікторія була втіленням аристократичного холоду. Її світле волосся, кольору платини, було зібране у бездоганний, майже архітектурний вузол, де жодне пасмо не наважилося б вибитись назовні. Вона була вдягнена в сукню кольору графіту, що ідеально тримала форму, підкреслюючи її тонкий, майже гострий силует.

Її погляд повільно просканував Елізу з ніг до голови. Вона не просто дивилася, вона оцінювала вартість кожної деталі: від сукні, обраної її чоловіком, до виразу обличчя «гості». В цьому погляді не було ревнощів, лише крижана зверхність людини, яка розглядає нову деталь інтер'єру, що не зовсім вписується в загальний стиль.

На її шиї виблискувало кольє з діамантами, які здавалися краплями застиглої води. 

— Адріане, — вона посміхнулася, але очі залишилися нерухомими. Вона підійшла і поцілувала чоловіка в щоку, а потім перевела погляд на Елізу. — А це, мабуть, та сама юна обдарованість, про яку ти стільки розповідав?

— Еліза, — представив її Адріан, не відпускаючи її ліктя. — Вона володіє галереєю «Ехо». Я вирішив, що її бачення мистецтва ідеально підходить для нашої нової фінансової стратегії.

Вікторія підійшла ближче. Від неї пахло дуже дорогими і важкими парфумами — зовсім не так, як від Елізи. Вона простягнула тонку руку з масивним діамантом на пальці.

— Приємно познайомитися, Елізо. Ви виглядаєте такою… стривоженою. Адріан надто тисне на вас своїм ентузіазмом? Він буває дуже наполегливим, коли чогось хоче.

Еліза ледь торкнулася її руки. Її долоня була крижаною.

— Мені просто не звично бути в такому… величному домі, пані Вікторіє. Пан Адріан дуже щедрий, надавши мені цей шанс.

— Пан Адріан? — Вікторія витончено підняла брову і глянула на чоловіка з легкою іронією. — Яка офіційність. Сідайте до столу. Мені цікаво послухати, як саме ви збираєтеся «очистити» наше сприйняття сучасного мистецтва.

Вечеря була вишуканою тортурою. Вікторія поводилася як господиня положення, ставлячи Елізі складні питання про живопис та інвестиції. Еліза відповідала плутано, поглядаючи на Адріана, шукаючи захисту. Вона виглядала саме так, як він хотів, як маленьке дівчисько, що випадково потрапило в лігво вовків.

— Вона справді чудова, любий, — кивнула Вікторія, спостерігаючи, як Еліза тремтячими руками тримає ніж. — Така прозора. Ти обрав гарний фасад для своїх справ. Вона надто налякана, щоб збрехати тобі, і надто молода, щоб зрозуміти, у що ти її втягуєш.

Вікторія говорила про Елізу так, ніби тієї не було за столом, або ніби вона була лише вдало підібраною вазою на камінній полиці.

— Саме тому вона мені й потрібна, — спокійно відповів Адріан.

Він повільно налив густе червоне вино у келих, і звук струменя здався Елізі занадто гучним у цій мертвотній тиші. Раптом він підняв очі. Його погляд зустрівся з поглядом Елізи — він був настільки важким, пристрасним і водночас темним, що в неї перехопило подих. На мить їй здалося, що він не просто дивиться, а торкається її прямо крізь простір столу.

Пальці зрадницьки ослабли. Срібна виделка вислизнула з рук.

Дзвін металу об дорогу порцеляну пролунав у залі, наче постріл у храмі. Еліза здригнулася, відчуваючи, як тиша навколо стала ще більш гнітючою.

— Ой… вибачте… — прошепотіла вона, відчуваючи, як пекучий рум'янець заливає щоки, шию і навіть ключиці, що виднілися у вирізі сукні.

Вікторія ледь підняла одну брову — цей жест був красномовнішим за будь-які слова. А Адріан лише злегка посміхнувся кутиками губ, насолоджуючись її замішанням.

— Не хвилюйтеся, Елізо. Адріан любить розбиті речі. Він вважає, що їх легше збирати на свій смак.

Під столом рука Адріана раптово лягла на коліно Елізи. Він стиснув його, примушуючи її заціпеніти. Він продовжував спокійно розмовляти з дружиною про акції, поки його пальці повільно піднімалися вище по її стегну під скатертиною. Еліза затамувала подих, дивлячись прямо на Вікторію, яка спокійно пила вино.

Адріан ніжно проводив по шовку її сукні, наче вивчав текстуру дорогого полотна, а потім раптом стискав пальці, впиваючись у м'яку шкіру стегна.

Еліза відчула, як від цього стиску по тілу прокотилася хвиля жару. Адріан піднімався небезпечно високо, туди, де тканина вже не могла приховати її зрадницького тремтіння. Його рука рухалася з упевненістю господаря, який знає кожен сантиметр своїх володінь.