Розділ 2. Контракт із дияволом

Вечір за вікном остаточно розчинився у холодному, косому дощі, що барабанив по склу, наче намагаючись попередити про небезпеку. Еліза сиділа у вітальні, яка сьогодні здавалася їй декорацією до чужого життя. Повітря було надто густим. Вона все ще відчувала на шкірі привид його пальців — той випадковий дотик залишив по собі слід, що палав навіть через кілька годин.

Коли у двері постукали, цей звук прокотився по її нервах — вона здригнулася. Але десь підсвідомо вже знала «хто це».

Той, хто не відпускає просто так. 

Чому я не зачинила двері на всі замки? Чому не вимкнула світло і не вдала, що мене немає? — промайнуло в голові, але він би і так увійшов... Рука вже сама тягнулася до засува.

Адріан стояв на порозі. Без пальта, лише в чорній сорочці з розстебнутим коміром, яка липла до його тіла. Його волосся було вологим, а краплі дощу повільно стікали по вилицях, зникаючи за коміром. В тьмяному, жовтавому світлі під’їзду тернові коріння на його шиї здавалися живими, наче вони повільно пульсують у такт його диханню.

Він виглядав як грішник, що щойно вийшов із пекла, або як бог, який вирішив спуститися до смертної. У руках він стискав тонку шкіряну папку — її вирок або її порятунок.

— Ви пізно, — прошепотіла вона, відступаючи вглиб коридору. 

— Я приходжу саме тоді, коли потрібно, Елізо, — він пройшов усередину, миттєво заповнюючи собою всю кімнату. Його погляд вивчив її скромний інтер’єр — книги, старий мольберт у кутку, незаправлену постіль у спальні, що виднілася крізь прочинені двері. — Ти тремтиш. Боїшся мене чи того, що я приніс?

— І того, і іншого, — тихо прошепотіла вона. 

Він поклав папку на стіл і сів у крісло, розкинувши руки по підлокітниках. Поза абсолютного господаря.

— Підійди, — це не було проханням. Це був наказ, загорнутий у шовк.

Еліза зробила крок, потім ще один. Кожен рух здавався їй падінням у безодню. Коли вона опинилася достатньо близько, Адріан діяв блискавично. Його рука обхопила її зап'ястя. Одним коротким, владним рухом він потягнув її на себе, змушуючи стати в тісний, майже інтимний простір між його ніг.

Еліза мимоволі вхопилася за його плечі, щоб не впасти. Від нього пахло грозовим дощем, терпким дорогим алкоголем і тією особливою небезпекою, яка вабить сильніше за будь-яку обіцянку щастя.

Вона опинилася в пастці. Його коліна торкалися її ніг крізь тонку тканину нічних штанів, а дихання Адріана лоскотало її губи.

— У цій папці — твоє нове життя, — він відкрив документи, не відпускаючи її. — Тут зазначено, що твоя галерея отримала грант від іноземного фонду. Три мільйони. Завтра вони будуть на твоєму рахунку. Ти підпишеш ці папери, і з цієї миті твій голос належатиме мені. Якщо хтось запитає — ти просто успішна жінка, якій пощастило. Ти мене зрозуміла?

— Так... — вона злегка повернула голову, намагаючись зосередитися на паперах, але перед очима все пливло.

Від нескінченних нулів у сумі, що красувалася на першій сторінці, починало темніти в очах. Це було занадто. Занадто просто, занадто щедро, занадто... неможливо. Це була сума, яка могла б купити не одну таку галерею, а ціле нове життя.

Еліза відчула, як холодний піт проступив уздовж хребта. Вона підняла погляд на Адріана, який все ще тримав її зап’ястя, відчуваючи кожне прискорене серцебиття.

— Але що я маю робити натомість? — її голос здригнувся, ставши ледь чутним шепотом. — Окрім цих підписів? Що... що ви захочете забрати у мене?

Вона розуміла: такі люди, як Кавальєрі, не займаються благодійністю. Вони інвестують. І зазвичай — у те, що не має ціни.

Адріан повільно підвівся, не випускаючи її руки. Його інша рука лягла їй на талію, притягуючи ближче, так що вона відчула жорстку тканину його штанів. Його обличчя було так близько, що вона бачила кожну темну цятку в його зіницях.

— Ти будеш моєю тінню, — прошепотів він, і його подих обпік її губи. — Ти будеш з’являтися зі мною на прийомах, усміхатися моїм партнерам. Будеш грати роль закоханої жінки, яка вдячна своєму покровителю. А вночі… — він нахилився до її вуха, притискаючи її до себе так сильно, що вона ледь не зойкнула. — Вночі ти будеш думати лише про те, як глибоко ти застрягла в моїх мережах.

Він відпустив її так само раптово, як і схопив. Взяв ручку з столу і простягнув їй.

— Підписуй. Стань моєю маленькою спільницею.

Еліза простягнула руку до ручки, яку він пропонував. Коли їхні пальці зіткнулися — її холодні й тремтячі проти його гарячих і впевнених.

Вона завагалася. Кінчик ручки завис над порожньою лінією, де мало з’явитися її прізвище. Одна мить, кілька рухів зап’ястя — і все, що вона знала про себе, залишиться в минулому. За цим підписом не було вороття, лише невідомість, у яку її тягнув цей чоловік.

Еліза перевела на нього погляд. Адріан не квапив її. Він просто чекав, завмерши, як хижак перед стрибком. У його темних очах читалася витончена, майже садистська насолода. Він насолоджувався її сумнівами, її страхом і тим, як вона власноруч заганяє себе в його золоту пастку.

Він знає, що я підпишу, — промайнуло в її голові з гіркотою. — Він знає, що в мене немає вибору. І такі, як він не дають вибору…

Вона поставила підпис. Швидко, розмашисто, ніби намагалася випередити власний страх.

Адріан забрав документи, закрив папку і провів рукою по її щоці, спускаючись до шиї, де великим пальцем почав повільно погладжувати її пульс.

— Хороша дівчинка, — промовив він тихо. — А тепер йди спати. Тобі знадобляться сили. Завтра я познайомлю тебе зі своєю дружиною. Ми йдемо на вечерю до мого маєтку.

Еліза застигла.

— З дружиною? Але… навіщо?

— Бо вона має знати, кому я тепер приділятиму весь свій вільний час, — він усміхнувся, і в цій посмішці було стільки темряви, що Елізі захотілося закричати. — Вона любить мистецтво. Особливо таке красиве, як ти.

Він розвернувся і вийшов, залишивши її одну в порожній кімнаті і усвідомленням того, що справжнє пекло тільки починається.