Розділ 1. Тіні в порожній галереї

Еліза тривожно перебирала папери. Червоні штампи «Прострочено» розповзалися столом, наче свіжі криваві плями. Її маленька галерея, мрія, яку вона вибудовувала роками, розсипалася, як піщаний замок під пальцями під час припливу.

Вона важко видихнула і підійшла до картини, яку написала минулої осені. Червона троянда, перемотана чорною стрічкою. Еліза відчула, як шипи з полотна наче колють її зсередини, а стрічка лише вдає, що лікує, прикриваючи рани своєю оманливою шовковою поверхнею.

Вона відвернулася. Еліза не чула, як він увійшов. Вона просто стояла спиною до залу, розглядаючи «шрами» на стінах — прямокутники світлішої фарби там, де ще місяць тому висіли її найкращі роботи, продані за безцінь.

— Кажуть, справжнє мистецтво народжується в муках, — пролунав за спиною голос. Глибокий, оксамитовий, він змусив повітря навколо завібрувати.

Еліза різко обернулася.

Адріан Кавальєрі. Це ім'я вдарило в голову швидше, ніж вона встигла усвідомити реальність. Чоловік, чиє обличчя миготіло лише на розмитих знімках у світській хроніці, стояв прямо перед нею. Він не просто займав місце в кімнаті — він домінував над нею. Бездоганний чорний костюм, розстебнуте пальто і чорні татуювання — тернові коріння, що вилися по його шиї і зникали десь під серцем.

Що він тут робить? — серце Елізи пропустило удар. — Людина такого масштабу не заходить у напівпорожні галереї, що дихають смертю. Він прийшов купити те, що залишилося? Чи він — той самий стерв'ятник, який вирішив насолодитися моїм падінням?

Їй хотілося втекти. Просто зараз, через чорний хід, повз ці боргові розписки, аби тільки не бачити його занадто проникливого погляду. Але ноги наче приросли до підлоги.

— Ви… ви помилилися дверима. Ми вже зачинені, — прошепотіла вона, хоча кожна клітина її тіла кричала: «Біжи!».

Адріан коротко усміхнувся, і ця усмішка не обіцяла нічого доброго. Він злегка торкнувся свого волосся, темного, як ніч, і повільно зробив крок до неї, абсолютно ігноруючи її спробу виставити його за двері.

Він зупинився біля тієї самої картини з трояндою. Нахилив голову, вивчаючи мазок пензля з такою прискіпливістю, ніби читав її таємний щоденник. Його рухи були трохи лінивими і хижими — так рухається леопард, який точно знає, що здобич нікуди не втече.

— Я саме там, де маю бути, — промовив він, не обертаючись. — Гарне місце. Але воно… вмирає. Я відчуваю запах банкрутства навіть крізь аромат вашої дорогої олії.

Слова вдарили болючіше, ніж судовий позов. Еліза відчула, як щоки спалахнули від приниження. Вона хотіла щось заперечити, вигукнути, що все під контролем, але горло перетиснуло спазмом. Звідки він знає? Невже чутки про її борги дійшли до його високих кабінетів так швидко?

Вона мимоволі зробила крок назад, впираючись стегном у край робочого столу. Ті самі папери з червоними штампами зашелестіли під її рукою, наче нагадуючи про реальність.

Боже, мені треба піти. Прямо зараз. Просто розвернутися і вийти у дощ, — промайнуло в голові. Але Адріан нарешті відірвався від полотна і подивився на неї. Його очі були темними омутами, в яких тонуло все її раціональне мислення.

— Скільки коштує ваша свобода? П’ятсот тисяч? Мільйон? — він підійшов впритул, змушуючи її затамувати подих.

Його рука, велика й гаряча, повільно піднялася. Еліза зажмурилася, очікуючи грубого жесту, але він лише ледь торкнувся пасма волосся, що вибилося з її зачіски, і заправив його за вухо. Цей дотик був невагомим, як подих, але від нього шкірою прокотився справжній електричний розряд.

— Я не збираюся купувати ваші стіни, Елізо Грей, — прошепотів він, і його голос вібрував десь у неї під мечоподібним відростком. — Я хочу стати вашим меценатом. Тіньовим.

Він знав про неї все. І не тільки прізвище. Для таких людей, як він, інформація ніколи не була проблемою.

— Я не розумію… — видихнула вона.

Її серце калатало так сильно, що, здавалося, тонкий шовк блузи зараз розірветься. Вона дихала часто, переривчасто, і Адріан не приховував того, що спостерігає за кожним рухом її грудей.

Він повільно просканував її поглядом. Вона здавалася йому неймовірно тендітною, майже прозорою в цьому тьмяному світлі галереї. Хвилі каштанового волосся, сірі очі, сповнені такого дикого переляку, ніби вона була маленьким звіром, що потрапив у капкан. Його погляд затримався на її блузі — дешевій, майже невагомій. Крізь напівпрозору тканину він чітко бачив мереживні обриси білизни.

Вона така вразлива, що це майже викликає огиду. І таку сильну спокусу, що пальці мимоволі стискаються в кулак, — подумав він.

Елізі хотілося прикритися руками, зникнути, провалитися крізь цю стару підлогу. Вона відчувала себе оголеною під його важким, владним поглядом. Це не була бізнес-зустріч. Це було вивчення жертви перед вирішальним кидком.

— Розумієте, — він нахилився нижче, його губи були майже біля її скроні. — Світу подобається краса. Світ довіряє таким, як ви — чистим, витонченим, прозорим. Але іноді великим грошам потрібно… вмитися. Стати такими ж чистими, як ваші полотна. Я дам вашій галереї життя. Я дам вам стільки грошей, що ви забудете, як виглядає страх. Все, що мені потрібно — щоб ви дозволили мені іноді використовувати ваші рахунки як пензель. Ми будемо малювати нову реальність разом.

Адріан накрив її тремтячу долоню своєю на холодному столі. Його пальці впевнено переплелися з її, притискаючи до дерева.

— Це… це пахне в’язницею, — голос Елізи здригнувся, вона спробувала відступити, але опинилася між столом і його міцним тілом.

— Ні, люба, — він посміхнувся, і ця посмішка була найсолодшою отрутою, яку вона колись куштувала. — Це пахне шовком і безкарністю. Я буду вашим щитом. Хіба ви не хочете нарешті заснути, знаючи, що завтра ніхто не забере ваші ключі? Дозвольте мені забрати цей тягар. Натомість я лише прошу… вашої беззаперечної лояльності.

Він провів великим пальцем по її нижній губі, злегка відтягуючи вниз. Його погляд став важчим. Пристрасть, яка виходила від нього, була майже відчутною фізично — агресивною і водночас захопливою.