10. "Я не селючка!"

Маргарита

Зайшовши до вбиральні, що виглядала так само розкішно, як і весь клуб, я стала навпроти великого дзеркала і поглянула на своє відображення. На перший погляд, до дівчини, котру я там бачила, не можна було б придратися ні в чому. Зовні я виглядала ідеально.

Ну, може, не так ідеально, як Ніколь, бо з її зовнішніми даними потрібно було народитися… Але все ж мій одяг, зачіска, макіяж — все було "на рівні". Якби зараз нагодився якийсь папараці з фотоапаратом, я могла б бути спокійна за результат його праці. 

Але неприємність підкралася з іншого боку… Виявляється, що Ангеліна за моєю спиною давала Стасу вказівки, що її в мені не влаштовує, і що я маю в собі змінити… Впевнена, що Ніколь вона б не наважилася так розкритикувати… 

Мені було прикро не через те, що мене назвали селючкою. Зрештою, я й сама добре знала, що все життя до сімнадцяти років прожила в селі. І що говірка у мене була трохи особливою, а може, й не трохи…

Все можна виправити, тим більше, як мені розповідала адміністраторка курсів, Ангеліна так само була з села, тож мабуть, і вона стикалася з цією проблемою, і успішно подолала її. Але мене найбільше зачепило саме це — чому Смілянська прямо мені не сказала, що в мене є проблема, я б не образилася, сприйняла все нормально. Але вона чомусь поділилася своїми думками не зі мною, а зі Стасом. Може, не думала, що він мені все перекаже? 

Але який тоді сенс у цьому? Виставити мене в його очах смішною і неосвіченою? Ну, безперечно, це цілком вписується у історію про те, що вона колись була у Стаса закохана. Хай це почуття давно в минулому, вона дійсно кохає свого чоловіка, я бачу це. Але ж, мабуть, все-таки якесь самолюбство у ній прокинулося: якщо Стас дійсно відмовився від її протекції, це мало б, вочевидь, досить сильно її зачепити за живе. І от вона вирішила так помститися? Взяти мене до себе на курс і зробити все для того, щоб я відчула себе невдахою і нездарою, і зрештою, щоб Стас теж так подумав? І покинув мене? 

Я зітхнула. Ні, я вірила, що він мене кохає. Але було прикро, що вони зі Смілянською так мило розмовляли, він усміхався, кивав, коли вона критикувала мене. Я ж дивилася на них у ту мить. Бачила, що він навіть не спробував заперечити, заступитися за мене. На його обличчі не було видно емоцій, які свідчили б, що він хвилюється про мене і йому неприємно, що мене критикують. Він просто погодився, та й усе. І сказав мені про те. Так, ніби про погоду говорив, що дощ надворі йде. 

Але якби я була на його місці, то я б неодмінно сказала Ангеліні, що вона занадто прискіплива, і хай би згадала про свій власний досвід… А потім, може, я й узялася б допомагати працювати з мовою, та ні словом не згадала б, що це було спричинено зауваженням Смілянської. Невже він не розуміє, що тепер, дивлячись на Ліну, я постійно буду думати, що вона мене ніби хвалить, а десь за моєю спиною говорить, яка я незугарна актриса…

Так, можливо, я занадто прямолінійна у житті, проте мені ніхто б не закинув нещирості і знецінення інших людей…

Я обережно промокнула очі паперовим рушником. Так, Марго, зберися, не самій плакати… Уяви, що ти на знімальному майданчику, треба відіграти роль якомога краще, а що буде після того, як вимкнуть камери? Про те я подумаю потім…

***

Коли ми розпрощалися з Ліною та Сергієм, і Стас викликав таксі, щоб їхати додому, я ще усміхалася, але в автівці вже вирішила не прикидатися. Сиділа мовчки і дивилася у вікно на вогні вечірнього міста. Деякі магазини вже прикрасили свої вітрини ялинками та новорічними гірляндами. Раніше у грудні я постійно перебувала у піднесеному настрої, так любила це відчуття свята, коли в рекламі по ТВ щодня нагадували, скільки днів залишалося до Нового року…

І я мимоволі починала уявляти, що от у новому році я стану зовсім іншою — красивішою, розумнішою, впевненішою у собі, я зможу досягти чогось нового, зробити так, щоб усі мої знайомі здивувалися моїм успіхам.

Але то було раніше, коли я ще була наївною, немов дитина. А зараз із кожним днем все більше переконувалася в тому, що див не буває, а люди часто поводяться дивно і несправедливо. 

Ми вийшли з таксі, Стас розплатився з водієм і машина, зблиснувши вогниками фар, від'їхала. Тоді він обняв мене за талію і притягнув до себе.

— Я так чекав цієї миті, коли ми, нарешті, залишимося самі, — прошепотів мені на вухо.  — Які в тебе плани на вечір? 

— Мабуть, я ляжу спати, — пробурмотіла я. 

— Щось трапилося? — він трохи відсторонився і занепокоєно поглянув мені в очі. — Ти не захворіла? 

— Голова болить, — я зітхнула. — І настрою чогось немає…

Кажучи це, я очікувала, що він зараз скаже щось підбадьорююче, зрозуміє, що я засмутилася через те зауваження Ліни. Може, запевнятиме, що для нього моя вимова неважлива, і взагалі це такі дрібниці, можна знайти репетитора зі сценічної мови, і через кілька занять я буду говорити як дикторка телебачення…

Але він, здавалося, навіть не здогадався, через що я засмутилась. 

— Ходімо додому, вип'єш таблетку, і все мине, — сказав бадьоро. — Мабуть, це метеочутливість, сьогодні вночі прогнозували сильний снігопад…

— Так, — я не хотіла нічого йому доводити. Зрештою, якщо Стас не відчув, що мене щось гнітить, то не варто й вантажити його своїми проблемами. Я подолаю їх сама. Завтра ж пошукаю спеціаліста, який допоможе вирішити мою проблему. Щоб потім, коли я почну навчатися у Ліни, вона вже б не називала  мене селючкою…