2. Таке життя...

Маргарита

— Як це "не вступила"? — мама дивилася на мене широко розплющеними очима. — Це не смішно. 

— Я не жартую, буду пробувати наступного року. Впевнена, що пройду на бюджет. 

— Але чому ти цього не сказала одразу? Боялася нас засмутити? Чи хвилювалася, що будемо сварити? Прикро, що ти нам із татом не довіряєш…

Я зітхнула. Все-таки, батьки-вчителі — це непросто. Профдеформація, будь вона неладна! 

Мама звикла виховувати підростаюче покоління, от і зі мною відразу взяла повчальний тон, неначе я була невстигаючою ученицею.

— Я вам довіряю,  — м'яко заперечила. — Але хотілося довести самій собі, що я зможу бути самостійною. Я хотіла працювати і заодно готуватися до вступу. Он на курси записалася…

— То ти молодець, — відразу розцвіла мама. — А де працюєш? Лаборанткою у школі? Чи бібліотекарем? 

Я відкашлялася. Дідько, вона досі думає, що я вступала до педагогічного. Але відступати було вже запізно.

— Мам, я подавала документи до університету імені Карпенка-Карого, на акторський факультет… І наступного року буду знову пробувати туди само…

Мама зняла окуляри, протерла їх хустинкою, немов погано мене бачила, потім знову надягла. 

— Рито, ти все одно не пройдеш туди, — сказала вона. — Та й яка з тебе актриса? Без знайомств, зв'язків куди тебе візьмуть? Грати служниць, які головним героям чай подають? 

— А хоч і так, все одно це моя мрія, — я вирішила не здаватися. — До речі, я вже знімалася в епізодичних ролях, і режисерка сказала, що в мене є здібності. І на курсах мене хвалили…

Сказала "хвалили" в минулому часі, і раптом усвідомила, яку дурницю я утнула. Покинула курси, перекреслила таку можливість здобути необхідні акторські навички. Ну й що, що їх оплатив Стас? Я могла повернути йому ті гроші, щоб не бути ні в чому зобов'язаною. Мені треба було залишитися в Києві, і далі йти до своєї мети. А я… Що тут робити, в селі? 

— Коли ти назад? — спитала мама, так і не висловивши своєї думки про моє акторство. Певно, хотіла спершу порадитися з татом, якого не було вдома — затримувався на роботі. 

— Ще не знаю. В мене… е-е-е… відпустка, — на ходу вигадала я. — Вирішила трішки погостювати у вас, допомогти по господарству. А потім поїду назад. 

Дивно, що ледь опинившись вдома, я вже хотіла назад до Києва. Що мене так тягнуло туди? Чи тільки бажання бути незалежною та курси, які так хотілося прослухати повністю? Я розуміла, що дуже сумую за Стасом. І з кожним днем, проведеним удома, це почуття ставало ще нестерпнішим. А він не дзвонив і не писав. Мабуть, і справді, Ніколь вже повернулася, і він не має можливості навіть набрати мій номер. Мабуть, вони кудись ходять разом, вона живе в його квартирі…

Вони ж були майже одружені. Це так дивно… Як я повірила, що він може кохати мене, якщо у нього на той час була наречена? 

***

Я тинялася по будинку, не знаючи, куди себе приткнути. Було так самотньо, немов життя враз зупинилося, залишивши мене на узбіччі, а потім рушило далі, але вже без мене. Щоб трохи відволіктися, я взяла зошит і ручку і стала записувати свої думки. А їх було так багато, і всі лише про нього…

"Кожного дня я пишу тобі листи. Звісно, я їх не відправляю, просто складаю в окрему папку в телефоні. Це мій порятунок, думка про те, що можливо колись ти їх прочитаєш і зрозумієш мій біль... А може, ні. Але це не так важливо.

Я живу своє життя так, як завжди. Сміюсь над чиїмись жартами і жартую сама. Планую покупки та поїздки. Випробовую нові кулінарні рецепти. Зависаю в чатах з подругами. Зубрю лекції і готую етюди. Тільки день мій починається зі сліз і закінчується сльозами. Бо в той час, як я лежу в ліжку, я згадую тебе. І приходить біль, такий сильний, що здається, серце от-от розірветься під його натиском.

Я думаю, що ти зараз робиш, з ким розмовляєш, кого цілуєш. Чи згадуєш хоч на мить про мене? Чи, може, ти соромишся таких згадок і намагаєшся якнайскоріше їх прогнати від себе? Бо я була не такою, якою ти мене для себе придумав. Я була незграбною, смішною, розгубленою дурепою, а ти такий... як небожитель. Сильний, яскравий, самодостатній. Чому ти тоді звернув на мене увагу? Що це були за примхи вищих сил? 

Досі гублюся в здогадах. Чи було щось між нами в реалі, чи тільки примарилося, затуманило на короткий час свідомість? Може, ти думав навіть не про мене, коли був зі мною... скоріше за все, так і було. 

Я розчарувала тебе. Ти мріяв про іншу мене, не таку недосконалу, не таку смішну. Але її не існувало в природі. Нічого вже не зміниш. Залишається прийняти це як даність і жити спогадами про ті короткі дні нашого щастя. 

Але я тішу себе надією, що може колись моя любов постукає до тебе у вікно, прорветься в сни, виступить привидом із темного кутка кімнати... І ти згадаєш мене на мить, щоб потім знову забути. 

Таке життя. Воно не погане й не хороше, воно чесне. Не заслужила. Не була гідною. Не вміла втримати. А ти ні в чому не винний. Тільки чому ж я плачу щоранку і щовечора? Вже можна було б заспокоїтися, а ця рана ніяк не заживає. Вона залишиться зі мною на все життя…"