1. Назад вороття немає?

Маргарита

Віка сиділа мовчки, дивлячись на те, як я пакую речі у дві старі валізи, а потім усе ж спробувала вплинути на мій здоровий глузд.

— Рито, у вас же була така любов, як у кіно! Ти сама казала! Ну що ти коні мочиш? 

— Не було ніякої любові, — я похитала головою. — Так, погралися і розбіглися. Давай більше не піднімати цю тему.

— Ну добре,  — подруга насупилася. — Хай ви там погиркалися зі Стасом, і тобі потрібен час охолонути, і йому. Поживете окремо, а там буде видно. Але навіщо взагалі втікати з Києва? Ти так хотіла вирватися із свого села, а тепер перекреслюєш одним махом усі свої досягнення? 

— Віко, я тебе прошу, — я дістала з антресолей пакунок зі своїм старим одягом, який посоромилася брати до стильно обставленої квартири Стаса. Накупила тоді всього нового, вірніше, він переважно купував. Але я принципово відмовилася забирати той одяг. Він так і залишився в його квартирі. Ну що ж, приїде його кохана Ніколь, буде їй що одягнути…

— Викинь це барахло, — Віка показала на мій улюблений спортивний костюм, трохи розтягнений на ліктях і колінах, який я саме клала в валізу. — Ну їй-Богу, у тебе ж були класні шмотки…

— Були та й загули,  — я знизала плечима. — Мені все одно, в чому ходити в селі. 

— Ти якась неправильна! — Віка встала з ліжка, на якому сиділа, обклавшись конспектами — готувалася до сесії — і почала ходити туди-сюди, як було завжди, коли вона нервувала. — Біс із ними, з речами, але ж ти так хотіла стати актрисою. І от навчаєшся на акторських курсах, до того ж безкоштовно. Тебе пообіцяла запрошувати на кастинги крута режисерка! І ти отак усе покинеш і дременеш у свій Задрипанськ? 

— Моє село називається Ковалівка, — відрізала я, застібаючи валізу. — Курси ж не безкоштовні, їх оплатив Стас. А зі Стасом я більше не збираюся мати нічого спільного! 

— Жертвувати майбутньою кар'єрою через якусь дурну суперечку? Ну, Марго, я від тебе такого не чекала, — Віка розвела руками. 

— Я сама від себе не чекала, що потраплю на вудочку афериста, — я говорила спокійно, але сльози вже підступили до очей, треба було вийти до ванної і поплакати, замкнувшись там. 

— Ну який він аферист, нормальний хлопець, — пробувала мене вгамувати Віка. — Помилився, повівся на дурний жарт, але з ким такого не буває… Я б на твоєму місці посердилася трохи і пробачила його. 

— Ти не розумієш, — я сіла просто на валізу і низько опустила голову, роздивляючись потріпаний палас на підлозі. — Те дурне парі на долар… я б його пробачила, якби він сам мені про нього розповів. Але я дізналася випадково, від сторонньої людини. Виходить, всі про це могли знати, обговорювати мене, сміятися за спиною: "Це та селянка, з якої Стас Гордієнко збирався робити зіркову наречену?" А він мовчав, йому було все одно! 

— Може, він просто соромився, — Віка знизала плечима. — Або боявся, що ти розгніваєшся, як про все дізнаєшся…

— Прикро мати справу з боягузом, — сердито сказала я. — Все одно рано чи пізно це вилізло б назовні… ну добре, що так. Поки не дійшло до гіршого. Зараз я ще змогла піти достойно, а якби застукала його з Ніколь, то не думаю, що втрималася б у рамках пристойності. Висмикала б їй її патли білобрисі! 

— Та звідки ти знаєш, що вони досі разом? З її листа до нього? Так хтозна, що він їй відповів. Можливо, написав, що зустрів іншу дівчину, закохався, вибач, прощавай…

— Він взагалі не признався мені, що вона йому писала і домовлялася про зустріч у грудні! — я все-таки не втримала сліз, і вони потекли по щоках. — Я ж йому натякала, що все знаю. А він відморозився, наче й не було жодного листа. То я остаточно переконалася, що я для нього  — "запасний аеродром". Тимчасова коханка, поки люба Ніколь у Америці крутить шури-мури з відомим режисером. А коли вона повернеться, то мене попросять на вихід. Ну, може, ще кілька одежин подарують у якості компенсації.  А я не хочу бути утриманкою! Хай він вдавиться своїми грошима і курсами! Все, я їду додому! Досить з мене столичного життя! Наїлася по горло! 

Віка тільки головою похитала, дивлячись на мене, але більше не стала ні в чому переконувати…

Станіслав

Я все ще не міг повірити, що Марго взяла і пішла. Вона зовсім не слухала мене,  між нами ніби стіна виросла... І що б я не сказав, вона це не сприймала... Була такою спокійною... 

Мені треба було працювати, але нічого не хотілось. Всі мої думки були біля неї. Але і навʼязуватись я не міг. Я не хотів, щоб їй було ще гірше, хотів дати їй трохи охолонути. 

Хоча з іншого боку... Мені було трохи страшно. Зараз я мав ще який-неякий шанс, що вона мене прийме і пробачить, але з кожною її відмовою, холодним словом і поглядом, я буду вірити в цей шанс все менше і менше. І це було страшно. Я знав, що Марго — моя доля. Я бачив себе тільки поруч з нею, хотів зробити її щасливою... Так, наша історія почалась з дурного парі, але від того мої почуття не стали менш щирими.

Я ходив на роботу, мов у воду опущений, і всі на зйомках це помічали... Ще мені постійно надзвонював Саня, але я не хотів з ним розмовляти. Бо єдиним варіантом, як Марго могла дізнатись про парі, залишався він. Я не хотів вірити, що друг так підставив мене, буквально зрадив... І справа навіть не в тому, що ми домовлялись, що він не проговориться. Вся проблема була в тому, що він знав, наскільки Марго мені дорога, і все одно розповів їй...