Розділ 1

Lia Yasenska

— Ліє, обережно, тобі зараз узагалі не можна напружуватися, — тихо, але з виразною тривогою у голосі промовила мама, яка щойно переступила поріг моєї кімнати.

Я хотіла усміхнутися їй у відповідь, але погляд запізнився на постаті, що виросла за її спиною. Тієї ж миті повітря в кімнаті наче перетворилося на кригу. За мамою йшов той, кого я взагалі найменше хотіла бачити у цьому житті.

— Що він тут робить? — холодно запитала я, відчуваючи, як стислося все всередині. Мій погляд був прикутий до Олега.

— Донечко, можливо, вам уже час спокійно поговорити? — м’яко сказала мама. Вона зніяковіло переводила погляд з мене на нього, адже досі не знала всіх тих брудних деталей, через які наше спільне життя розлетілося на друзки. Вона наївно думала, що це просто звичайна закохана сварка.

— Я не розмовляю зі зрадниками. Пішов геть звідси! — майже прокричала я, і цей крик боляче відгукнувся у грудях.

Олег змінився в обличчі. Його маска турботливого хлопця миттєво злетіла, оголивши звичну жорстокість та егоїзм. Він зробив крок до мого ліжка, розтиснув пальці й дозволив букету, який тримав у руках, безглуздо впасти на підлогу. Почувся шурхіт целофану.

— Запам’ятай, така каліка, як ти, тепер нікому не потрібна, — виплюнув він мені в обличчя ці огидні слова, після чого круто розвернувся і з гуркотом зачинив за собою двері палати.

У кімнаті повисла важка, дзвінка тиша. Мама стояла як укопана, притиснувши долоні до рота.

— Донечко… що між вами сталося? Що він таке говорить? — нарешті запитала вона, підходячи ближче. Її голос тремтів, вона досі перебувала в абсолютному шоці від почутого.

Я закрила очі, зціпивши зуби, аби не дозволити сльозам сорому й образи вирватися назовні.

— Пам’ятаєш той день, коли я тобі телефонувала перед самими змаганнями, а ти якраз була на операції й не могла підняти слухавку? — мама мовчки кивнула, уважно слухаючи. — Так-от… Тоді я вже приїхала на арену, але раптом зрозуміла, що забула вдома свій купальник. Мені довелося швидко викликати таксі й повернутися назад до квартири. Я тихо відчинила двері, думаючи, що Олег спить, а там… він був із Дашею.

Я зробила паузу, бо горло перехопило від спогадів.

— Це було найболючіше, мамо. З цією дівчиною ми ділили все, ми дружили ще зі школи. Я тоді нічого не сказала. Просто забрала річ, вийшла і, звісно, ну наскільки це взагалі було можливим у тому стані, доїхала назад до залу. Але те, що я побачила у власній спальні, я так і не змогла викинути з голови. Я стояла на килимі, дивилася на суддів, а перед очима була зрада. Сконцентруватися було неможливо. Один невірний рух, втрата контролю в повітрі — і крик. Далі ти все знаєш.

— Чому ж ти раніше мені нічого не сказала, рідна? — тихо прошепотіла мама. На її очах виступили сльози. Вона сіла на край ліжка й обережно, боячись завдати болю, обійняла мене за плечі.

— Я не хотіла забивати тобі цим голову, — відповіла я, притискаючись до її теплого плеча. — Ти й так неймовірно переживала за моє здоров’я, за складну операцію та мою тривалу реабілітацію. Тобі вистачало сивого волосся і без моєї драми.

— Сонечко моє, — промовила вона, міцно притискаючи мене до себе, наче намагалася захистити від усього світу. — Не варто було носити це в собі й переживати за мене. Ми б разом усе пройшли.

Я трохи відсторонилася, витерла тильною стороною долоні щоку і глибоко вдихнула. Потрібно було рухатися далі. Спорт навчив мене тримати удар.

— Є ще дещо, мамо, що я хочу тобі сказати, — дещо схвильовано мовила я, перебираючи пальцями край ковдри.

— Щось серйозне? — вона напружилася, вдивляючись у моє обличчя.

— Пам’ятаєш, коли в мене був самий перший день реабілітації? Перед тим як ти поїхала додому і зайшла в мою палату, щоб попрощатися, я якраз дивилась у телефоні візитівку нового сезону реаліті-шоу “Random match”.

— Ну, згадую щось таке, — здивовано відповіла мама.

— Так-от… Я тоді піддалася імпульсу і подала заявку на участь у цьому проєкті. І сьогодні вранці мені зателефонували. Мене затвердили. Продюсери запросили мене в Малібу, зйомки будуть проходити прямо на узбережжі в Каліфорнії.

— Але навіщо тобі це зараз? — у голосі мами чітко почулося повне збентеження і навіть переляк. Вона опустила погляд на мою забинтовану ногу. — Ти ж ледь ходиш, Ліє.

— Насамперед — аби довести самій собі, що я сильна. Що я можу вийти зі своєї звичної зони комфорту, яка тепер обмежується лікарняними стінами, — твердо відповіла я, і в моєму голосі вперше за довгий час прокинувся той самий затятий характер, що веде до перемог. — А також я просто хочу полетіти на інший кінець світу і забути про всі свої проблеми, як про страшний сон.

Мама довго мовчала, вивчаючи моє обличчя. Вона розуміла, що сперечатися зі мною, коли я вже щось вирішила — марна справа.

— Що ж, якщо ти так виважено все вирішила, нехай буде по-твоєму, — нарешті зітхнула вона. — Але пообіцяй мені, чуєш, пообіцяй, що з тобою все буде добре. Я просто психологічно не витримаю, якщо з тобою там знову щось станеться.

На її обличчі з’явилася посмішка, проте вона була дещо сумною та сповненою материнського тривожного болю.

— Обіцяю, мамо. Обіцяю, що зі мною все буде добре. Я буду обережною, — щиро відповіла я.

До поїздки залишалось усього чотири дні, тому мені потрібно було максимально зібратися і все встигнути. Проте через наслідки травми я все ще мала певні проблеми зі швидкістю пересування — кожен крок давався з зусиллям. Мій реабілітолог щодня повторює, що ще місяць наполегливих вправ — і я знову буду впевнено бігати. Але ми обидва знаємо правду: до великого спорту я вже не повернусь ніколи. Траєкторія мого життя змінилася назавжди. Та й, щиро кажучи, з погляду цієї травми у мене тепер виникають дещо погані, навіть моторошні асоціації з гімнастичним залом.

Зараз мені хочеться приділяти всю свою увагу моїй іншій, значно більшій пристрасті, яка раніше була лише в тіні спорту — створенню одягу та ескізи суконь. Ще з раннього дитинства я дуже любила малювати, годинами сиділа над альбомами. Проте тато бачив моє майбутнє інакше, він палко хотів, аби я займалась саме художньою гімнастикою, бачив у мені олімпійську чемпіонку. Ні, я ні про що не шкодую, мені насправді дуже подобалось займатись цим витонченим видом спорту, ловити відчуття польоту. Але малювати, фантазувати, підбирати тканини та створювати щось абсолютно нове мені завжди подобалося значно більше.