Статус змінено на "Офлайн"

Я йшов безлюдною сірою вулицею, штовхаючи порожню металеву банку з-під кока-коли. І хоча вже давно стемніло, я чомусь зовсім не поспішав додому. Власне, що мене там чекало? Чергові приниження і образи з боку вітчима та байдужість матері. Я на мить зупинився, вдивляючись на обдерту банку, немов намагаючись розгледіти в цій брудній зім'ятій бляшанці якийсь таємний знак. Ні, байдужість матері і вітчим – це фігня. У порівнянні з тим, що сьогодні вдень на мій день народження ніхто з однокласників не прийшов та й ще на додаток я побачив як моя кохана дівчина цілувалася з другим хлопцем. Домашні проблеми моментально відійшли на другий план. Я знову роздратовано штовхнув винну у всіх своїх бідах банку. Та підстрибнула в повітрі і з неприємним брязкотом упала на тротуар, підкотившись до ніг старенької бабусі яка йшла назустріч. Старенька несхвально похитала головою і просто пройшла повз мене. Я рушив далі і запримітивши попереду глибоку калюжу, навмисно пішов прямо через неї. Кросівки миттєво намокли.

– Дмитро!

За спиною почувся дзвінкий знайомий дівочий сміх:

– Дмитро привіт! Я тебе навіть не відразу впізнала.

Переді мною стояла дівчинка-підліток років тринадцяти, тримаючи в руках роликові ковзани.

– А я тут на роликах цілий день катаюсь. Господи, у мене вже всі ноги і руки сині від них., – пояснила вона і підняла руку з роликами, немов я міг засумніватися в цьому.

– Привіт Марго, – сумно промовив я.

– Дмитро! Ти чому такий сумний?

– Все нормально, – не озираючись, відповів я.

Маргарита здивовано знизала плечима. Ми знайомі з нею мало не з пелюшок, жили в одному під'їзді, гуляли в одному дворі. Потім батьки Маргарити купили квартиру в сусідньому районі та переїхали. Але ми все одно продовжували частенько бачитися, хоча до того часу у кожного з нас була своя компанія. Дівчина хотіла щось ще мене запитати, але я просто мовчки пішов далі. Піднявся на свій поверх і зупинившись біля дверей, кілька секунд мовчки розглядав масивні сталеві двері. Зараз як завжди пролунають слова вітчима: «Я, звичайно, пропущу тебе ... Але май на увазі, що твого там нічого немає...»

В кишені булькнув телефон, сповіщаючи про отримане повідомлення. Я квапливо вийняв його, жадібно вчитуючись в текст. «Нове повідомлення від користувача Лінда».

У сумних очах спалахнули вогники надії. Як я міг забути про свою нову групу «Друзі». Ось де дійсно цікаво. Ось де мене не пошлють лісом з моїм нещасним днем народженням, а кращий друг не стане при всіх цілуватися з дівчиною, яка мені подобалася з першого класу і залізні двері не зачинені на три замки. В цій групі ніхто не обзиватиме мене невдахою.

Якщо і були якісь сумніви, йти чи не йти додому, то після отриманого повідомлення вони швидко розсіялися. Звичайно йти. Для того щоб терміново дістатися до останньої рідної мені речі, навіть не речі, а справжнього друга – ноутбука. Цікаво, що написала мені Лінда?

Влетівши в квартиру, я швидко скинув мокрі кросівки і вже хотів йти до кімнати як в коридорі з'явився вітчим.

– Прийшов значить? – запитав Іван Вікторович, втупившись недовірливим поглядом. – Ну і де ти тинявся весь день?

– Я гуляв, – буркнув я.

– Чому про це не попередив свою матір?!

– Я попереджав, – мляво промовив я.

– У мене зникли гроші і картка, – раптом заявив вітчим, не зводячи погляду з мене. – Банківська картка.

– Я нічого не брав. Навіщо мені це? – відповів я.

– Та невже? – перепитав Іван Вікторович, стиснувши товстими пальцями моє підборіддя.

– Я нічого не брав у вас! – вигукнув я. Мої очі наповнилися вологою, і пальці вітчима розтиснулися, відпускаючи підборіддя.

– Хм, хлюпик, – хмикнув вітчим. – Іди вмийся... дівчисько.

– Самі ви ... – вирвалося у мене.

Кругле обличчя вітчима почервоніло від люті.

– Що? Я не розчув. Ти щось промурчав,  – процідив він.

З ванної кімнати вислизнула мати, запинаючи халат. Її волосся було вологими.

– Любий, не потрібно, – тихо попросила вона.

Чоловік опустив руку яка потянулась до мого вуха і провів мене злим поглядом.

– Олено, він став занадто багато дозволяти собі, – з презирством сказав він.

– Він наш син, – несміливо промовила жінка, і вітчим посміхнувся.

– Він твій син, – поправив він дружину. – Наш спільний син був би зовсім іншим ...

На обличчі матері проступила блідість.

– Милий, будь ласка, перестань.

– Якщо цей ... Дмитрик взяв карту, нехай краще відразу зізнається, – насупившись, погрозив Іван Вікторович і попрямував до вітальні.

Зітхнувши, мати увійшла до мене в кімнату.

– Сину...

– Що? – недбало кинув я до матері.

– Не ображайся на тата. Прошу тебе.

– Цей виродок мені не батько!

– Так, він тобі не рідний батько. Але хто винен, що наш тато помер? Хто винен, що я боялася залишитися одна? Ти ж був зовсім маленьким... Іван Вікторович єдиний хто підтримав нас, коли нам було погано. Якби не він, нам довелося б продавати квартиру і перебиратися в комуналку, – перераховувала мама. – Він не завжди був таким, повір. Робота в поліції накладає свій відбиток.