Глава 5

«Я не буду грати в шахи», - перше повідомлення, що командними зусиллями було доставлено безпосередньо Аресу. Шансів притягти хакера до спілкування сягали найнижчого рівня, але Оксана вирішила спробувати перед тим, як повестись на його умови. Та Арес безмежно здивував, коли відповів: «Добровільно здамся поліції, якщо виграєш в шахи».

- Підстава, - відрубав начальник. – Ми не станемо висіти на його гачку. Зіграймо в ці кляті шахи.

- Костю? – з надією звернулась Оксана.

- Перед ним занадто багато «ширм», не пробитись, - його пальці шалено скакали по клавіатурі.

«Чому я маю довіряти тобі?», - Оксана не полишала спроб достукатись до злодія.

- Ксю, нам на пошту прийшов банківський звіт з електронним підписом «Арес».

- Він вислав свій поточний рахунок? – Ігор Васильович з Поліною вивчали документ, в якому висвітлені всі операції за три роки.

- Ну, що там? – не витримала Оксана.

- Ем, - колеги переглянулись, - гроші він перераховував на користь благодійних фондів, лікарень.

- То він віртуальний Робін Гуд? – повів бровою Костя.

«А зараз віриш, лузерко?», - заблимало червоно-синім.

«Дай час на роздуми», - попрохала Ксенія.

«Година, лузерко».

- Відслідкував! – радісно вскочив Костя. – Вулиця Святослава Загарника, 65, кафе «Зефіріно».

Ксенія похолоднішала. Якби вона зустрілась з Олегом, то могла б вже бути на там і зв’язати хакера.

- Викликаю загін «K/D», - потягнувся начальник до рації, та Оксана зупинила його:

- Вони можуть зірвати операцію. Злякати злодія ще до того, як ми виявимо, хто саме Арес. Давайте я спробую. Самотужки.

Ігор Васильович довго віднікувався. Та, за нестачею часу, все ж погодився. Ксенія мала зайти одна, тим часом спецзагін чатуватиме за рогом.

Прикріпивши жучок та мікрофон до футболки у фургоні, на якому красувалась вивіска «Чоловік на годину», Оксана вислуховувала останні настанови шефа. Це не перша її операція, тому спокій контролював тіло. Нехай підсвідомо черв’ячком дерлась осяяна думка, що вона за крок до омріяного арешту Ареса.

Зібравшись з духом, дівчина впевнено штовхнула дерев’яні двері – в ніс одразу вдарив духмяний аромат солодкої випічки. Замовивши морозиво з ківі, вона делікатно сканувала гостей закладу. Кожен з них, немов заворожений, клацав щось у смартфоні чи планшеті. Аресом міг бути будь-хто.

- Привіт, - ніжно доторкнулись до плеча дівчини. - Ми бачились зранку в лікарні. Я – Ілля. Секретар.

- Оу, авжеж, я пам’ятаю, привіт, - потисла йому руку Ксенія. - В тебе обід? Чи ти тут у справах?

- «Сигнал нестабільний, ось-ось зникне. Позбався хлопця, шукай Ареса», - велів Ігор Васильович у навушнику.

- Я заїхав твоїй мамі взяти булочок з маком. А так то збираюсь в другу зміну на іншу роботу. Мільйони на дорозі не валяються, - злісно видушив Ілля, споглядаючи на припаркований за вікном червоний мерседес Оксани.

- О, ні-ні, це не те, що ти думаєш…

- Мені пора, приємного вечора, - Ілля забрав замовлення й розчинився серед підбадьореного звуками автівок великого міста.

- «За сигналом об’єкт став рухатись. Ми за ним, а ти – в офіс», - наказав шеф.

Оксана зайорзала. Єдиним, хто вийшов звідси був Ілля. Невже він ступив на тернистий шлях бога війни, аби допомогти хворій сестрі? Двоякість ситуації підбивала моральну сторону дівчини.

- Ареса доставили, - повідомила Поліна, зачепивши Оксану на вході до відділку.

- Уже?? Я маю побачити його.

- Стій, - схопила її за лікоть колега. - Ми гадки не маємо, як ти відреагуєш.

- Про що ти? Я просто переконаюсь, що Ілля…

- Який ще Ілля?

- Хакер Арес, - впевнено промовила вона.

- Ксю, там інша людина.

Оксана безцеремонно увірвалась до допитної й шоковано вирячилась:

- Мамо?