Глава 4

Поривчасті вібрації смартфону під подушкою тероризували вухо. Оксана щойно вклалась поспати і не збиралась відповідати на дзвінки. Та, очевидно, комусь не терпілось побазікати, адже вібрація ніяк не припинялась.

- Як тобі мій подарунок, серденько? – пронеслось на тому боці слухавки.

- Я просила не називати мене так, Олегу, - смикнулась дівчина, плутаючись у простирадлі. - А машину забери, вона мені ні до чого. Давай зустрінемось, віддам ключі й покінчимо з цим раз і назавжди.

- Ого, прямо зараз? Оце так! Вперше в житті в тебе немає термінового виклику на роботу, - відверто чудувався колишній. – Тільки, серденько, ми обов’язково зустрінемось, але авто твоє. Моє рішення не зміниться.

- Ще побачимо. Чекатиму за годину в «Зефіріно», - гаркнула вона і поклала трубку, звільняючи себе від саркастичних реплік.

Оксана заледве винайшла вільне місце біля елітного кафе, щоб припаркуватись. І тільки-но блимнула сигналізацією, як задзвонив телефон, який призначався для невідкладних ситуацій.

- Ігоре Васильовичу? – збентежилась дівчина.

- Приїжджай в офіс. Негайно. Статус «Ред А», - без зайвої мішури наказав чоловік.

Відіславши Олегу накидане на скору руку повідомлення: «Відкладемо зустріч на невизначений термін», Оксана ринулась на роботу. Зовсім не хвилювало, що подумає Олег, бо його ж не займали її почуття, коли він розважався з коханкою. Тому… 1-1.

Щодо виклику наставника дівчина затурбувалась. Мало статись щось напрочуд незвичне, щоб висмикнути раніше домовленого понеділка. Так і сталось.

У відділку стояла траурна тиша. За її комп’ютером зігнувся Костянтин, витираючи долоні об штани, що спітніли від нервів. Над ним грізним орлом, зціпнувши зуби, кружляв Ігор Васильович. Сполохано тупцялась і Поліна. Більше нікого не було, проте і цих колег достатньо для буревію «Ред А».

Оксана вихором увірвалась в їх тісну компанію, наперед здогадуючись, що її добре відомий хакер взявся за діло.

- Пояснюй, - кинула вона Кості. - Тридцять секунд. Пішов.

- Я діяв з твого облікового запису та страхувався резервним акаунтом, - як завчений у школі віршик відскакувало у хлопця від зубів. - Під твоїм ніком, звичайно. Вірус деактивував. Але кошти… Щезли. Далі цікавіше. Арес додатково пустив трояна, який не придушити, поки не зіграти в партію шахів. Та є проблема - він якось вирахував, що ти не ти. Натискаю кнопку «грати», а мені видає… помилку і прохання привести справжнього супротивника.

На екрані мигало: «Зіграємо в шахи, лузерко?». Лузерка – знайоме звернення Ареса. Хакер занадто довго воює з Оксаною, щоб не пізнати її характер в алгоритмах.

- Що робитимемо? – запитав програміст.

- Відслідкуємо IP адресу, - визначила дівчина першочергову мету.

- Нереально, - замахав Костянтин.

- Реально, - відсахнулась Оксана і, зганяючи колегу зі свого місця, розпорядилась:

- Хапай ноут, Костю, будеш приманкою, як звичайний користувач. Полю, підсідай, прикриватимеш мене, якщо у хід піде ще якийсь троян. Ігоре Васильовичу, гратимете в шахи? Я повний нуль тут.