Глава 19

ЄЛИЗАВЕТА.

«Єлизавето, ти прекрасна!!! А коли спиш, взагалі — спляча красуня. Вимушений тебе залишити. Маю термінові справи. Як прокинешся, зателефонуй.

Арсен!».

Цю записку я знайшла на кухні зрання. Посмішка з’явилася на моєму обличчі. Хоч насправді, я ще не вирішила, як бути зі залицяннями чоловіка. Я все ще серджуся на нього, за те, що змовчав про цю кляту угоду.

Звісно Орлову телефонувати я не буду. Оглянувшись по кухні, вирішую приготувати обід.

Дві з лишком години на кухні, і обід готовий. Тепер потрібно трохи попрацювати з документами. Добре, що я одна, і в будинку царює благословенна тиша.

Бреду у кабінет.

Зробивши все необхідне, підіймаюся з-за робочого столу. Невидима сила тягне мене до сейфа. Цікавість не дає спокою. Я хочу ще раз переглянути цю угоду та переконатися, що там все чисто. І немає ніякої підстави.

Витягую стіс тек з полиць сейфа. І майже через годину переконуюся, що кожне сказане слово Олександром та Арсеном — правда. Мені належить цей будинок, клініка, автомобілі та банківські рахунки, про які я навіть не здогадувалася. А ще я знаходжу документи, які свідчать, що мій будинок постійно знаходиться під охороною. Тільки стеження ведеться приховано.

Розумію, що ще трішки, і мені доведеться запрягатися в роботу конкретно. Швидше за все, доведеться перевестися на заочну форму навчання, адже я не впевнена, що все встигатиму.

Повертаю усі теки назад у сейф, але почуватися спокійно не можу.

В мене по суті не було дитинства, бо ж бабуся постійно працювала. І часу на моє належне виховання, у неї практично не було. Юності, у мене теж як такої не було, бо ще з підлітка я допомагала бабусі. А тепер ще й у мене вибору немає. Все вже вирішено за мене.

Важко зітхаю. Напевно все зроблено заради мого блага. Видихаю, і присідаю просто на підлогу, опершись спиною у сейф.

Намагаюся у всьому розібратися, але таки не можу збагнути, чому бабуся все вирішила за мене.

— Єлизавето!

Здригаюся від різкого голосу, що порушив тишу у будинку. Не можу зрозуміти кому належить цей голос, Арсену, чи Олександру.

Піднявшись, виходжу з кабінету й озиваюся.

— Я тут.

Арсен вже біжить з другого поверху, одягнений в осінній плащ, діловий костюм та білу сорочку. На його обличчі вирує невдоволення.

— Де твій телефон? Чому ти не подзвонила мені? — реве Орлов наближаючись. В голосі чоловіка, чується неприхована лють. — Ти знаєш скільки я всього передумав? Я телефонував тобі тисячі разів... Невже так важко взяти слухавку? — зупиняється в міліметрі, й розлючено ставить мене до відома. — Я покинув всі справи. Гнав сюди мов навіжений... Я не знав, що думати...

Я спантеличена такими зізнаннями. Мені приємні його турбота та хвилювання, але крики...

— Не кричи на мене! — тихо та холодно кидаю. — Мій телефон на кухні, на зарядці... А взагалі, я не зобов’язана...

Видихаю. Не можу пояснити, що зі мною відбувається. Просто хочеться плакати. Аби не розревітися, роблю крок, щоб піти.

— Зачекай! — шипить Орлов. Я кліпнувши підіймаю погляд, а він охриплим голосом питає. — Єлизавето, невже просто так зателефонувати мені, було складно? Не потрібно було нічого вигадувати. Достатньо лише сказати, що ти вже прокинулася, і у тебе все добре. Я ж хвилююся...

Я нервово ковтаю. Розумію, що він має рацію. Мені частково соромно за свою впертість. Але я опустивши погляд просто мовчу.

Пауза затягується, і це неабияк лоскоче мою нервову систему.

— Єлизавето, чим я заслужив стільки зневаги до себе? Скажи ти навмисне так поводишся? — з докором допитується Орлов. — Невже розраховуєш, що я плюну та піду?!! Невже ти хочеш цього насправді?

Я лиш важко зітхаю. Звісно я не хочу аби він йшов. Але я поки не можу з усім розібратися. А Арсен надто підганяє події.

Не дочекавшись моєї відповіді, він повернувшись йде від мене.

Я нервово ковтаю згусток, що застряг у горлянці, і не дає дихати. Збентежено дивлюся чоловікові у слід. Я не хочу аби він йшов. Серце стискається. Я таки кидаюся за ним. Наздогнавши у прихожій, перегороджую йому дорогу.

— Арсене! — вимовляю його ім’я, і страшенно нервую. Знову нервово ковтаю та зірвано прошу. — Пробач, будь ласка! — важко зітхаю та щиро додаю. — Я не знала, що для тебе це настільки важливо.

Від відвертого погляду Орлова, почуваюся ніяково. Гублюся, і опускаю очі, а він невдоволено цікавиться.

— Невже навіть бажання мені зателефонувати не було?

— Я не хотіла, тебе турбувати... — не підіймаючи погляду обманюю, адже зараз справді не зручно перед цим чоловіком...

Здогадуюся, що він не вірить мені. Не знаю чого чекати далі. Нервую, а ще мені чомусь надто холодно. Мабуть, від нервів. Зволожую пересохлі вуста, і таки піднявши погляд на чоловіка, прошу.

— Арсене, не йди...

— Іди до мене, — так несподівано низьким голосом кличе мене Орлов.

Це прохання збиває мене з пантелику. Я розгублено дивлюся на нього і не знаю, як зараз вчинити вірно.

Я розгублено кліпаю. Таке прохання спантеличує мене. Не знаю як діяти. Кілька секунд вагаюся, і таки несміло роблю два кроки вперед. Міцно зажмурюю очі, коли опиняюся у ніжних обіймах чоловіка. Вдихаю його різкий парфум, і не можу не визнати, що з ним дуже добре. Навіть серце б’ється по-іншому

— Ти обідала? — раптом цікавиться Орлов.

— Ні, — не розплющуючи очей відповідаю.

— Чому?

Чую невдоволення в голосі чоловіка. Підіймаю повіки, та навіть не одразу усвідомлюю суть слів, які самі злітають з вуст.

— На тебе чекала.

— Жартуєш? — з недовірою примружується Орлов.

— Ні, Арсене, це правда. Ходімо. — прошу його. І хоч апетиту немає, я обідатиму.

Чоловік хмикає, а за секунду на його обличчі з’являється посмішка. З нею він справжнісінький Аполлон.

Арсеній відпустивши мене з обіймів, та знявши плащ веде мене на кухню. Вже хотів допомагати мені готувати обід. І був здивований, коли дізнався, що все уже готове.