Глава 17

АРСЕН.

Спустившись вниз, я одразу йду в душ. Вимившись, накидаю банний халат, і поспіхом мчу одягатися. Вже не перебираю речами, одягаю чорний гольф та такі ж штани.

А коли покидаю гардеробну, то застаю у вітальні Єлизавету. Вона теж у всьому чорному, від взуття до плаща. На ній також чорний гольф та чорні штани.

Ми мовчки йдемо до машини.

Я допомагаю їй сісти в салон.

Мовчки їдемо кілька кілометрів, а далі я заспокоївшись, запрошую Єлизавету з собою на зустріч з сином. Вона довго відмовляється, але все ж мені вдалося її вмовити.

Коли опиняємося у закритому розважальному центрі, Денис уже чекає на нас. Мої люди привезли його швидше.

 Я виходжу з машини, син одразу кидається до мене, а я обнявши його попереджаю.

— Сину, я не один.

— Невже з дядьком Олександром? — захоплено дивиться на мене малий.

— Ні, — видихаю, — не з дядьком Олександром, а з його племінницею.

— Що ж заінтригував. — досить серйозно кидає Денис й зацікавлено питає. — А вона тобі хто?

— М-м, — гублюся не знаю, як подати все синові.

— Типу дівчина? — випереджає мене малий

— Ну не типу, а таки дівчина.

Зізнаюся, і не знаю якою буде реакція дитини. Сину одинадцять, але він ще малий.

Він примружується та просить.

— Тату, не стій, познайом вже нас.

Веду малого до передніх дверцят пасажира, які він прочиняє сам. Єлизавета розгублено дивиться на малого, а він простягнувши їй руку, вітається.

— Привіт, красуне!!!

Я завмираю, коли на милому личку Єлизавети, з’являється чарівна посмішка.

Доки моя майже наречена, знайомиться з моїм майже сином, я страшенно нервую. Адже малий сама галантність, я не знав, що Денис така харизматична особистість. Я справді здивований.

Розгублено кліпаю від милої бесіди цих двох.

— В тебе таке красиве ім’я, як у самої королеви Англії. — зауважує малий, та додає. — А знаєш, Єлизавето, тобі личить це ім’я. Бо ти справді схожа на королеву.

— Невже схожа?

Дивується дівчина, а я не можу відірвати від неї очей. Здається з Денисом вона найсправжнісінька.

— Дуже, схожа! — запевняє малий.

— Що ж доведеться тобі повірити, — з фліртом кидає Єлизавета.

Я відпускаю охорону, і солідно нервую, адже зі мною дівчина отак вільно ніколи не поводилася, а от зараз з малим вона розкрилася. І такою відвертою та щирою, вона мені подобається іще більше. Видихаю та зірвано запрошую сина та дівчину у котедж, який замовив для нас.

— Ходімо в середину.

Раптом на мене оглядається Денис й питає.

— Тату, ти не проти, якщо я проведу твою дівчину?

Наші з Єлизаветою погляди перетинаються. Мені такий розвиток подій подобається, а от Єлизавета схоже спантеличена.

— Можна, — впевнено кидаю.

Денис розвертається та веде дівчину під руку, залишивши мене одного. Я страшенно нервую, та сердито кличу обох.

— Агов, перепрошую, ви нічого не забули?

На мене оглядається Денис та просить.

— Тату, наздоганяй.

Розумію, що ці двоє миттєво знайшли спільну мову, і я ледь не зайвий у цій компанії.

Нам приносять обід. Разом обідаємо. Я малослівний, а от Єлизавета та Денис не замовкають.

По обіді, ми граємо у футбол, гуляємо, але Денис та Єлизавета, захоплені одне одним.

Я вирішую не втручатися. Адже цим обом добре у двох, тож я потерплю. Бо вже через пів години, Денис поїде додому, бо моя колишня відпустила його на суворо відведений час.

Денис скиглить не хоче прощатися. Ми всі разом ідемо до машин, які вже приїхали за нами, а малий знизу вгору заглянувши в очі Єлизавети, й питає.

— Єлизавето, а ми іще зустрінемось?

Дівчина посміхається, й на мить зиркнувши на мене, розгублено відповідає.

— Не знаю, Дениску.

Малий переводить погляд на мене, і стурбовано цікавиться.

— Тату, ми ж іще зустрінемось з Єлизаветою? Правда ж?

— Правда, синку! — запевняю.

В душі видихаю. Хоч малий не мій біологічний син, я звик до нього і напевно вважатиму своїм завжди.

— Єлизавето, ти ж іще приїдеш з татом? Правда? — раптом цікавиться у дівчини малий.

Вона витримує паузу, а тоді заглянувши в очі малого, запевняє.

— Приїду, сонечко.

— Клас! — вигукує малий та пропонує. — Але давай наступного разу, зустрінемось в неофіційній обстановці, і пограємо в інші ігри?!!

— В які? — посміхається Єлизавета. — Невже у справжній футбол?

— А ти вмієш грати у футбол? — зацікавлено перепитує син.

— Професійно ні, але поганяти м’яча люблю...

Мила посмішка не сходить з вуст Єлизавети. Я дратуюся, через те, що малий миттєво знайшов до неї підхід, а от в мене так не виходить. Зі мною вона бунтує і робить все на зло.

— Все! Ти мене підкорила! — на емоціях кидає Денис, і киваючи головою заклопотано додає. — Ох, вже ці ваші, жіночі штучки... — раптом малий посміхається, й з інтригою заявляє. — Але знаєш, Єлизавето, поганяти м’яча з тобою, це буде щось.

— Сподіваюся, тобі сподобається, — теж з інтригою посміхається Єлизавета, і пестить малого по голові.

— Єлизавето, — серйознішає Денис. — Я з нетерпінням чекатиму нашої зустрічі. Адже королева на підборах та футбол — це ж нонсенс.

Дівчина заходиться сміхом. Навіть я посміхаюся, а вона заспокоївшись запевняє.

— Дениску, я обіцяю тобі, що м’яча ганятиму без підборів, і точно не у сукні. — вона зітхає та серйозно звертається до малого. — Сонечко, мені було приємно поспілкуватися з тобою, але зараз я залишу вас з татом на одинці. Вам точно потрібно поговорити.

Денис кидається в обійми дівчини, чим спантеличує мене. Вона ж пригортає його до себе. Прощання, мабуть, триває понад десять хвилин.

Єлизавета таки залишивши нас, сідає на задні сидіння мого авто. Мене це напружує, але з цим я розберуся пізніше.

— Тату, я не хочу додому, — відриває мене від спостережень малий.