Глава 16

Єлизавета.

Піднявшись у свою кімнату, я буквально впала на ліжко. Чомусь страшенно морить сон. Мабуть, через дощову погоду.

Я вирішила, що нікуди сьогодні не поїду. Тому тягну на себе теплий плед, який нещодавно склала. Зручніше вмостившись на подушці, дрімаю.

Здригаюся від стукоту у двері. Я вже встигла задрімати. Лаю Орлова останніми словами, й дозволяю увійти. Підпершись на лікоть пильно дивлюся на чоловіка, який впевненою ходою наближається до мене.

— Єлизавето, згортай свій бунт. Щойно телефонувала Анна Федорівна, ти їй потрібна у клініці.

— Орлов, я нікуди не їду. А з Анною Федорівною, я зв’яжуся трохи пізніше. — примружуюся і невдоволено цікавлюся. — І взагалі дивно, що Анна Федорівна телефонує тобі, щодо мене?!!

Я сонна і тому мене дратує, що Арсен порушив мій спокій. Притягую невеличку подушку до себе, й обіймаю її.

— От коли поїдеш зі мною, то сама у неї про це і запитаєш, — відмахується чоловік, суворо дивлячись на мене.

— Я нікуди не їду. — ще раз роздратовано повторюю.

— Єлизавето, ти поводишся жахливо... В тебе, що ПМС?

Таке запитання шокує мене, але щоб допекти чоловікові, фиркаю.

— Ти помилився, Орлов. В мене саме ці дні.

— Тепер зрозуміло чому ти поводишся так нестерпно. — з іронією кидає чоловік та досить серйозно додає. — А ще тому, що відсутність інтимних стосунків, призводить до браку у твоєму організмі таких гормонів, як окситоцин, дофамін та ендорфін. — в очах чоловіка бачу насмішку, а в словах звучить упередження. — Саме тому ти така злюка. І це всього-на-всього, моя королево, синдром нестачі інтимних стосунків.

Від цих фраз я прокидаюся остаточно. Мене ці висловлювання обурюють та дещо принижують. Хоч Орлов частково має рацію, мене його зарозумілість бісить. Гнів у мені спалахує в одну мить.

— Орлов, я змушена тебе розчарувати. Близькості в мене з ніким, і ніколи не було. Тож такий синдром мені не відомий. — кладу голову на маленьку подушку, адже чую, як мої щоки палають рум’янцем.

— А у твоєму віці, Єлизавето, вже мала б бути інтимна близькість. Тобі це відомо?

— Орлов, це моє життя, і його інтимні сторони, я не збираюся обговорювати з тобою, — навіть не підіймаючи голови з подушки фиркаю я.

— Єлизавето, ще раз назвеш мене Орловим...

— То, що? — перебиваю роздратованого чоловіка, й зацікавлено підіймаю голову з подушки.

— То вже завтра носитимеш це прізвище. — сердито з погрозою заявляє Арсен, та так само наказує. — І досить валятися в ліжку. Я через п’ять хвилин чекаю тебе внизу.

Арсен розвернувшись йде до дверей. Мене його нахабність обурює до неможливого. Не можу пояснити чим я керуюся, але вставши на коліна на ліжку, жбурляю у спину Арсена подушку, на якій щойно лежала моя голова.

Арсен встиг дійти до дверей, як подушка гепнувшись йому у спину, падає на підлогу. Чоловік повільно обертається, а я завмерши розгублено кліпаю.

Його розлючена гримаса лякає мене.

Упс! Схоже це була дурнувата ідея.

Миттю зістрибую з ліжка, мчу до дверей, що ведуть на балкон-терасу. Моментально вискакую під дощ, і одразу ховаюся за трьома великими вазонами з хризантемами.

Бачу, як Арсен побіг далі, під холодний осінній дощ, в одній сорочці. Схоже не побачив де я заховалася. Я ж вискочивши з-за вазонів, за лічені секунди опиняюся у своїй кімнаті. З шаленим серцебиттям замикаю двері, налякано спостерігаючи, як повертається Арсен. Він весь промок, сорочка, аж прилипла до його накачаного тіла.

— Єлизавето, негайно відчини, — наказує чоловік з-за дверей. — Мені потрібно їхати.

Я закушую нижню губу, бо тепер навіть уявити моторошно, що він зробить зі мною, коли дістанеться до мене.

Дощ стікає краплями по красивому обличчі Арсена. Мокра сорочка добре обтискає кожен м’яз на його сильному тілі.

А він сексі.

Збентежено кліпаю, адже сама себе налякала такими думками.

Серце пришвидшено б’ється в грудях, а я налякано прошу.

— Пообіцяй мені, що не чіпатимеш мене.

— Тобі гаплик! — погрожує Орлов з-за скляних дверей.

На його обличчі стільки злоби, що я розумію, мені справді гаплик. Мене тепер не врятує ніхто.

Я миттєво засуваю тюль на дверях, та мчу зі своєї кімнати у спальню Орлова. Звідси теж є вихід на балкон-терасу. Швидко відчиняю йому двері, й прожогом кидаюся у свою спальню. Захекано замикаю двері на засувку.

Кілька хвилин віддихуюся задоволена собою. І завмираю, коли чую як у замкову щілину хтось вставляє ключ. Волосся одразу стає дибки, а по плечах снує холод.

Паніка охоплює мене, адже я опинилася у пастці. Втікати нікуди. Арсен все одно наздожене. Доки чоловік замикає двері, я біжу за інший бік ліжка. Орлов увірвавшись в середину невблаганно суне на мене.

— Що ти робиш? — спантеличено питаю я.

— Те, на, що ти напросилася...

Гарчить чоловік, розстібаючи верхні ґудзики мокрої сорочки. Скидає її через голову. І кинувши мокрий одяг на підлогу, наближається до мене.

— Арсене, ти, здається кудись поспішав? — Налякано нагадую.

Гора м’язів, що безжально суне на мене, лякає, а я задкую до стіни розгублено кліпаючи. Страх малює жахливі видіння.

— Я передумав, — шипить чоловік. — І тепер маю нестерпне бажання, обговорити інтимні сторони твого життя, та навіть дещо відкоригувати їх.

Я впираюся у стіну, і з жахом розумію, що мені справді гаплик. Збентежено кліпаю і погрожую.

— Я скористаюся жіночим прийомом.

— Не встигнеш, — відмахується Орлов. Він моментально долає відстань між нами, й нахабно полонить мене у своїх міцних холодних обіймах. В його очах повно люті, а у голосі звучить злоба. — Ти сама у всьому винна, адже навмисно та постійно провокуєш мене.

Я важко дихаю. Серце гамселить мов навіжене. Мені страшно, відчуваю його сильне тіло, і боюся його такої близької присутності. Мої намагання звільнитися безрезультатні, а міцні обійми нагадують лещата.