Глава 15

АРСЕН.

Розмовляючи з сином телефоном, краєм ока помічаю Єлизавету, яка поспіхом крокує до сходів. Я миттєво перегороджую їй дорогу, й хапаю за талію. Відразу починаю прощатися з сином.

— Гаразд, Дениску, домовилися! Коли розпочнеться останній урок набереш мене. А я до тієї пори домовлюся з мамою, аби відпустила тебе. До зустрічі! — прощаюся.

Поклавши слухавку, кидаю телефон, у кишеню штанів й хапаю дівчисько обома руками. Силою притягую до себе.

Вона виривається, старається звільнитися, зірвано крізь сльози наказуючи.

— Орлов, відпусти мене!

— Заспокойся, королево! — сухо наказую та роздратовано додаю. — Я відпущу тебе, коли вважатиму за потрібне.

Дівчина нервує та впирається руками у мої біцепси. Я ж лише дивлюся на неї згори вниз. І розумію, що сили далеко не рівні, але дивуюся її настирливій наполегливості.

Раптом наші погляди зустрічаються, і Єлизавета налякано просить.

— Арсене, відпусти, будь ласка!!!

Видихаю, і послаблюю обійми, але відпускати дівчину не хочу. Ховаю її у своїм ніжнім полоні та хрипко шепочу.

— Єлизавето, заспокойся. Мені тільки поговорити з тобою потрібно.

— Арсене, аби поговорити, не потрібно мене обіймати, — обурюються дівчина та намагається звільнитися. — Пусти!

— Як поговоримо тоді й відпущу. — відмахуюся.

— Арсене, ти думаєш, якщо олігарх, то тобі можна все. — шморгає носом дівчисько. — Я ж просила тебе не займати мене, а ти знову за своє. Розпускаєш руки...

— Єлизавето, а ти не думала, що ти сама частково винна у цьому? Адже своєю поведінкою провокуєш мене... — пильно заглядаю в красиві, аквамаринові очі.

Дівчина смикнувшись, таки звільняється з моїх обіймів, і відступивши від мене, заявляє.

— Орлов, якби ти не чіплявся до мене, я б тебе не провокувала.

— Знову, Орлов?!! — обурююся я, й нагадую. — Єлизавето, в мене є ім’я.

Дівчина напружено кліпає, і відступає від мене іще на кілька кроків.

— Я рада, що в тебе є ім’я. — фиркає і примружившись цікавиться. — Чому ти далі без одягу? Ану ж, сюди б хтось увійшов? Щоб він подумав?

— Єлизавето, я одягнуся, відразу, як ти попрасуєш мені сорочку. Бо дві я вже зіпсував... — примружуюся та додаю. — І хоч я олігарх, я не можу собі дозволити, псувати дорогі речі.

Дівчина важко зітхає, і я помічаю як вона похитнувшись, ловиться за спинку крісла. В одну мить, я зупиняюся біля неї, і вже за секунди, вона опиняється в мене на руках. Пильно дивлюся на дівчину, яка зиркає на мене наляканими очиськами.

— Як ти почуваєшся?

Дівчина кліпає, і зволоживши вуста тихо відповідає.

— Уже краще.

Я хмикаю, адже не вірю їй. Вона надто бліда, тому я зі сарказмом кидаю.

— Ти знаєш, це навіть помітно. Отже, королево, досить вередувати. Тобі потрібно поїсти та перепочити.

— Арсене, пусти мене. — просить дівчина та запевняє. — Мені справді краще.

Я вкотре хмикаю, і ставлю дівчину перед фактом.

— Я відпущу тебе, але ми одразу йдемо на кухню. Тобі потрібно поїсти. Тим більше, що я приготував сніданок.

Я опускаю дівчину, і коли вона ногами торкається підлоги, я переконуюсь, що вона твердо стоїть на ногах, відпускаю її взагалі, а вона з насмішкою питає.

— Сніданок теж, так само приготував, як прасуєш сорочки?

Оглядаюся на дівчину, і посміхнувшись заперечую її слова.

— Ні, Єлизавето, ти, знаєш, кухар із мене кращий ніж прасувальник.

Я беру дівчину за руку, а вона намагається звільнитися, та я не зважаю, веду її на кухню.

Посадивши свою бунтарку за стіл, підігріваю у мікрохвильовій печі, пізній сніданок для неї. І коли ставлю тарілки перед дівчиною. Вона бере виделки в руки й пильно дивлячись на мене, нагадує.

— Дякую, Арсене! Ти казав, що хочеш поговорити... Що ж, я слухаю.

Я присідаю поруч, і відверто дивлюся на дівчину навпроти. Не впевнений, що вона підтримає цю розмову, але все ж кидаю.

— Єлизавето, я хотів поговорити про нас.

Дівчисько кліпає, і великими очима дивиться на мене. В її голосі звучить напруга.

— Про нас? — перепитує, та розгублено кліпнувши додає. — Я не хочу говорити про нас. Бо якщо чесно, ніяких нас немає.

— Єлизавето, є. — заперечую слова дівчини. — Я все розумію, тобі зараз важко усе це переварити... — витримую паузу по якій досить серйозно додаю. — Я згоден зачекати іще кілька днів, але відтягувати точно не варто.

Бачу як дівчина нервує, та радше бавиться виделкою в тарілці, ніж їсть.

— Орлов, я не хочу про це говорити. Ця тема мені не приємна.

— Єлизавето, чому знову Орлов? — Суворо цікавлюся я.

— Тому, що у тебе таке прізвище. — фиркає дівчина, пережовуючи маленький шматок їжі.

Мене дратує те, що вона звертається до мене на прізвище.

— Дуже скоро це прізвище стане твоїм, — цілком серйозно попереджаю красуню, і не можу відірвати погляду від цих великих аквамаринових очей.

Єлизавета аж закашлялася після моїх слів, та попивши води, зухвало заявляє.

— Не стане, Арсене. Я не вийду за тебе заміж. І прізвище твоє точно не носитиму.

Я стримуюся. Не хочу нічого більше говорити аби не зіпсувати їй апетит.

— Єлизавето, давай про це поговоримо трохи згодом, а поки снідай. Бо якщо все не з’їси, то я годуватиму тебе сам.

— Не впевнена, що в тебе це вийде.

Я підіймаюся та прошу.

— Королево, аби не виходило у мене, їж сама.

Повернувшись іду у гардеробну, обирати сорочку. Дивуюся впертості дівчиська.

Єлизавета приходить за мною, дуже скоро.

— Арсене, ти обрав сорочку? — ховаючи погляд тихо питає.

— Так. Вона на дошці.

Дівчина одразу береться прасувати одяг. Я ж не можу відірвати від неї очей. Дивуюся, коли вона через кілька хвилин приносить мені уже попрасовану сорочку.

— Як ти це робиш? — не приховую свого здивування.

— Арсене, повір, це набагато легше, ніж бути нафтовим магнатом.