Глава 14

ЄЛИЗАВЕТА.

Прокинувшись наступного дня, я прислухаюся до тиші у будинку. Яка свідчить про те, що я залишилася одна. В душі тішуся. Адже якщо Орлов поїхав, то дихати буде легше. Він вчора мене налякав своєю брутальною різкістю. Хоча його дії, змушують моє тіло шаленіти. Мені страшно та приємно водночас. І тепер я боюся сама себе.

Переводжу погляд у вікно, адже чую ледь вловний шелест дощу.

Піднявшись іду до панорамної стіни, з дверима, що ведуть на балкон-терасу.

На вулиці справді ллє осінній дощ, і все навколо сиве.

Я зітхаю, люблю спостерігати за дощем, особливо з-за вікна. Густий, осінній дощ, ще й з вітром. Мабуть, на вулиці дуже холодно. Спостерігаю, як на терасі утворюються калюжі.

Обіймаю себе руками, адже в будинку досить тепло, ще й тепла піжама гріє моє тіло. Але на душі пустка та холод.

Кліпаю та бреду до шафи. Відчинивши її довго стою. А тоді все ж беру завужені чорні джинси, та такого ж кольору футболку, з коміром стійкою.

Приготувавши одяг, іду в душ. А вже через пів години зібравши волосся у хвіст, та прибравши свою спальню, йду в низ. Крадуся наче злодій. І знову прислухаюся до тиші, аби визначити Орлов тут, чи поїхав.

Спустившись у вітальню йду у прихожу, аби ще раз помилуватися дощем. Кліпаю й розчаровано зітхаю, адже поглядом наштовхуюся на машину Арсена. Серце одразу тріпоче у грудях. Напевно він подобається мені, але я поки вся на емоціях, тому мені потрібно хоча б заспокоїтися.

Кліпаю і в душі обурююся, бо мої надії не справдилися.

Все ж він тут.

Зітхаю. Але на кухню не кваплюся. Не хочу перетинатися з чоловіком. Краще іще поспостерігаю за дощем.

— Привіт, королево! Радий, що ти уже прокинулася.

Здригаюся від несподіванки, і на мить закриваю очі. Як же він налякав мене.

Звісно його красивий, хрипкий голос можна слухати нескінченно. Але отак зненацька, то можна заїкою стати.

Я обертаюся, і нервово кліпаю. Я шокована, Орлов стоїть в кількох метрах від мене, з голим торсом. Я інстинктивно відступаю до самісіньких вхідних дверей, і збентежено питаю.

— Арсене, чому ти голий?

Звісно на його красиве накачане тіло, теж можна милуватися годинами, але мені страшно.

— Я не голий, — заперечує чоловік ледь всміхнувшись. — Я прасував сорочку, але в мене не вийшло. Коротше, я пропалив у ній дірку. — Орлов відверто зиркає на мене, і лагідно просить. — Єлизавето, попрасуй мені, будь ласка, сорочку...

Я нервово облизую вуста, й збентежено прошу.

— Я попрасую, але ти для початку одягнися.

Арсен закусивши губу, сміється мені в обличчя.

О небо! Красунчику, ти що гадаєш, я зовсім льодяна. Та ти ж своєї нахабною привабливістю, кого хоч спокусиш.

Зітхаю, й аби не бачити чоловіка повертаюся до нього спиною, й відчуваю, як моє серце виривається з грудей.

— Королево, не барися.

Чую за спиною. Але не можу зрозуміти чи пішов чоловік, чи іще стоїть, адже він прийшов сюди босоніж. Тому я й не чула його приходу.

Не можу заспокоїтися, бо моє тіло, якось дивно реагує на цього чоловіка. Мені навіть дихати важко, від такої близької присутності Арсена.

Несміло оглядаюся й видихаю, бо у прихожій я одна. Повільно бреду у вітальню. Де Арсен увімкнув телевізор. Тут саме іде телепередача, «Світські хроніки».

Ведуча оголошує список завидних холостяків. Я вже доходжу до дверей гардеробної, як чую.

— Третім у цьому списку є Арсен Орлов. Впливовий бізнесмен та мультимільярдер.

Я ошелешено кліпаю. Кадри з телевізора вражають. Арсен на дорогущій машині, поруч повно охорони. З екрана телевізора, він справді виглядає іще привабливішим та ефектнішим чоловіком.

 Я знала, що в Орлова власний бізнес, але навіть не підозрювала, що таких масштабів. Я ж ніколи не цікавилася ні світськими новинами, ні завидними холостяками.

З хвилину перебуваю у ступорі. В голові рій думок та чимало запитань. Стою шокована, а далі таки йду у гардеробну.

Не втримую посмішки, коли бачу, що Орлов поверх голого тіла одягнув спортивну вітрівку.

Напевно мультимільярдери, можуть собі дозволити, так одягатися.

Глузую в душі, хоча щойно почуте, солідно зачепило мене. Ми різні. І виходить він міг знайти собі кого завгодно, але обрав мене.

Нервово кліпаю. Посмішка зсувається з мого обличчя. Вже нічого не розумію.

Орлов же тим часом невдоволено примружується, та так само кидає.

— Єлизавето, не смійся, якщо тобі не подобається, я можу зняти вітрівку...

— Ні. Не потрібно, — відмахуюся я, й ховаючи посмішку, у пів тону кидаю. — Тобі личить...

Особливо після щойно почутого.

Фиркаю в умі.

— Що? — напружено перепитує чоловік.

— Нічого. — відмахуюся й пильно зиркнувши на мультимільярдера, зухвало питаю. — Арсене, що ти тут робиш? Навіщо тобі я? І взагалі, ти ж олігарх, то міг знайти собі якусь відому модель, а не мене?!!

Орлов наближається до мене впевненою ходою, і надто відверто дивлячись на мене, цікавиться.

— А олігархи, по твоєму, що не люди?

Від його відвертості, я ніяковію. Та на його запитання знизую плечима.

— Мабуть, люди, Арсене! Але з певним статусом, положенням, та рівнем життя... — я облизую пересохлі вуста. Відчуваю, як вся тремчу від емоцій, але при тім випалюю правду. — Отже, я тобі не пара, і тут тобі не місце.

— То де ж моє місце? — холодно цікавиться чоловік, зупинившись в міліметрі, і суворо дивиться на мене згори вниз. — Королево, що це на тебе найшло? І як це розуміти?

Вимогливість чоловіка мене лякає та змушує мене іще більше.

— Як хочеш, так і розумій... — фиркаю я, і нервово ковтнувши питаю. — Яку сорочку тобі попрасувати?

— Ніяку! — гаркає Орлов, а в його очах моментально спалахує гнів.

Я ж заскочена його різкістю. Розвернувшись йду на вихід, холодно кидаючи через плече.

— Ніяку, то ніяку. У багатих свої дивацтва.