Глава 13

АРСЕН.

Ми з Олександром ледь спровадили гостей. Виявляється син Віктора, це пасинок Ельвіри. Він за Єлизаветою давно слідкував у мережах, та мав на неї неоднозначні плани. І оскільки в мережах, моя дівчинка відшила його. Він вирішив спробувати залицятися в живу. Але вийшов облом.

Мене заява зведеного брата Єлизавети, розлютила не на жарт. Я був вимушений вдатися до погроз, що якщо ці троє, ще хоч раз потурбують мою дівчинку, то я влаштую їм проблеми міжнародного масштабу.

Зачинивши ворота за Олександром, я поспіхом повертаюся до будинку. Входжу в кабінет, в якому напівтемно, через темні хмари на дворі.

Перебуваю кілька секунд у прострації, шоковано дивлячись, на Єлизавету. Вона ж стоїть та палить у ледь прочинене вікно. Побачивши мене, дівчисько викидає недопалок у вікно, й подається навтьоки від мене. Але невеликим кабінетом, дуже не розженешся, тому вже через кілька хвилин, дівчина опиняється в моїх руках.

— Арсене, відпусти! — важко дихаючи наказує вона. Очиська великі, і помітно блищать у темряві.

Отже, вона знову плакала.

Серце стискається. Але лють у тілі меншою від цього не стає. Я не хочу аби вона палила. Це їй не личить, і в рази опускає її статус.

Різко притискаю дівчисько до себе. Та від близькості наших тіл, відчуваю, як все ниє у паху. Від цього ще більше дратуюся. Вириваю пачку з сигаретами з рук Єлизавети, й зім’явши її викидаю згорток у смітник, що стоїть поруч з робочим столом. Нахиляюся до дівчини надто близько, й в обличчя шиплю.

— Ти ще довго робитимеш все мені на зло? — дівчина смикається, а я міцніше притискаю худеньку фігурку до себе. На мить зажмурюю очі.

Як же важко контролювати себе поруч з нею. Блуд розгорається у тілі. Він затьмарює здоровий глузд та пожирає моє тіло, але я повинен себе стримувати та контролювати, від чого ще більше дратуюся.

— Мені боляче. Пусти! — просить милий голос.

Я нервово кліпаю. Важко видихаю та зволожую вуста. На мить закриваю очі, й тулюся до милої бунтарки.

Як же я хочу її. І як же тяжко стримувати у собі свої звірині інстинкти, адже її бунт, ще більше збуджує мене.

Тепер шкодую, що зім’яв сигарети. Зараз би не завадило, потравитися нікотином, аби трохи вгамувати шалені бажання.

— Арсене, пусти! — зірвано шепоче дівчисько. — Не потрібно мене обіймати. Навіщо ти..?

О Боже!

Це й милий голос зводить мене з розуму, та підсилює усі мої відчуття та бажання. Не можу і не хочу їх відпускати. Вона для мене наче наркотик.

Моя солодка примха! Моя пристрасть, та кара водночас.

— Не вередуй, королево, це просто обійми. — збуджено шиплю їй на вушко. — Я відпущу тебе, коли ти віддаси мені всі свої сигарети.

— Ага! Ще чого?!! — фиркає дівчисько та зухвало заявляє. — Я нічого тобі не віддам.

Її капризна заява, та те, що у кабінеті знущаються сутінки, зривають мені дах. Моментально хапаю Єлизавету за ноги нижче сідниць, і вже за секунду вона сидить на поверхні робочого столу, а я опиняюся між її ніг, міцно притиснувши крихітку до себе.

— Арсене, що ти робиш? Ти... — налякано шипить моя королева та намагається відштовхнути мене від себе.

Звісно їй це не вдається, але те, що вона смикається та пручається, сіє у мені шалену пристрасть.

— Арсене, відпусти! — зірвано наказує моя бунтарка.

А я наче не чую її, важко дихаючи притуляюся своїм лобом до її чола. Відчуваю, що її дихання теж збилося. Знаю, що вона боїться мене, але й знаю інше. Я не скривджу її.

— Віддай усі свої сигарети. — суворо хриплю я. І ледь не стогну, бо ж шалено хочу оце дівчисько просто тут.

— Арсене, отямся! — гримає дівчисько, та зухвало додає. — Як я можу тобі щось віддати, якщо ти тримаєш мене у своєму полоні. Мені дихати важко...

Я шумно зітхаю. Неохоче відпускаю дівчисько, й хрипко гаркаю.

— Давай сигарети сюди! Усі до однієї. Бо якщо знайду, ще хоч одну сигарету, або побачу, що ти палиш, то ти дуже про це пошкодуєш.

Єлизавета зістрибує зі столу, й відступивши на безпечну відстань, зірвано заявляє.

— Ви усі геть знахабніли! Чому я повинна виконувати ваші побажання та накази? У мене теж є бажання, але ж вам усім, чхати на них... — дівчина шморгає носом та хрипко додає. — Арсене, я гадала ти інший, а ти такий же як усі...

Дівчина повертається до столу, але я погано бачу її обличчя. Примружуюся, коли вона вмикає настільну лампу. Тепер бачу вологу в очах милої красуні. Прикипаю до неї та не можу відірвати очей. Вона ж відсуває шухляду у столі, яка виявляється, має подвійне дно, та озлоблено фиркає.

— Ось, забирай! Насолоджуйся! І нарешті відстань від мене.

Видихаю. Остання фраза дівчиська колюча. Я пильно дивлюся на Єлизавету, а вона оминувши стіл демонстративно, й ображено йде до дверей. Я не можу її відпустити, тому хапаю на півдорозі за тонку талію, й притягую до себе. Ховаю дівчисько в міцному полоні, і на вухо шиплю.

— Заспокойся, королево! Та зрозумій, сигарети ніяк тобі не допоможуть. Ти ж як майбутній медик це знаєш. Пошукай більш гуманні способи, як втамувати душевний біль. Не потрібно вдаватися до крайнощів. — на мить замовкаю та додаю. — Зрештою, я поруч, і готовий допомогти.

— Як допомогти? — смикаючись, неоднозначно перепитує дівчисько. — Затягти мене у ліжко?!!

— Єлизавето, це просто обійми. Ти ж шалено подобаєшся мені...

— Арсене, припини! — фиркає дівчина. — Мені зараз не хочеться нічого. Тому прошу, просто відпусти.

Я хмикаю, й притискаю дівчисько до себе міцніше.

— Єлизавето, обійми, будь-які, це своєрідна терапія. Тільки не потрібно зараз казати, що тобі не приємно коли я тебе обіймаю.

Повисає довга напружена пауза, по якій Єлизавета зірвано та тихо кидає.

 — Ні, Арсене, мені приємно. Але...

Вона знову мовчить, і це мовчання лоскоче мою нервову систему.

— Але, що, Єлизавето?

— Я боюся, що це переросте у дещо більше... — несміло шепоче дівчина, чим ошелешує мене.