Глава 12

ЄЛИЗАВЕТА.

Поява дядька на кухні, змушує мене нервувати ще більше. Я кілька хвилин дивлюся, то на нього, то на Орлова, а тоді миттєво ховаюся за широку спину, свого нареченого в лапках. Я не хочу нікого бачити, хто б там не приїхав. І взагалі не розумію, навіщо дядько притяг сюди гостей.

— Єлизавето, годі ховатися, нам потрібно поговорити! — суворо заявляє Кінах. — Тож припиняй дитячі пустощі.

— Я не хочу і не буду з тобою говорити. — невдоволено заявляю з-за спини Орлова. — Тому забирайся сам, і гостей своїх забирай.

— Єлизавето, годі грати у хованки. Ти вже доросла, а поводишся мов дитина.

Мене ця фраза зачіпає. Те, що Олександр старший, не дає йому права робити, що заманеться і вирішувати будь-що за мене.

Вони з Орловим обидва вкрай знахабніли. Думають якщо такі дорослі, то їм все можна.

Виходжу з-за Орлова. Пильно дивлюся на Олександра, й заклавши руки на грудях, заявляю.

— Ось, що, дядечку, я не настільки маленька, якби тобі цього хотілося. Хочеш ти цього, чи ні, — я вже доросла. Я добре знаю чого хочу, а чого ні. Тож забирай свою делегацію. Я нікого бачити не хочу. Мені спокій потрібен, а не дешеві вистави...

— Єлизавето!!! — реве розлючений Кінах.

— Єлизавето, це ж лише розмова... — і собі втручається у розмову Арсен, який досі пильно дивився на мене.

Я нервово ковтаю. З його сторони мені хочеться підтримки. Хочеться аби заступився, захистив, та схоже він за одно зі своїм товаришем. Невдоволено зиркаю на Арсена, мені просто хочеться розвернутися та піти світ за очі.

Здригаюся, коли Олександр хапає мене за руку, й холодно заявляє.

— Мала, годі випробовувати мої нерви. Ходи. Тебе мати чекає.

Я не встигаю проявити протести, як моя друга рука опиняється в сильній руці Орлова. Ми з дядьком вимушено зупиняємося. Я оглядаюся, але погляд Арсена прикутий до мого дядька.

— Відпусти її! — наказовим тоном шипить Орлов.

— Арсене! — обурюється невдоволено Кінах.

— Олександре, залиш нас! — гаркає Орлов, і смикнувши мене притискає до себе.

Я ж зажмуривши очі притискаючись до нього. І розумію, як мені зараз не вистачає банальних обіймів. Просто хочеться аби Орлов мене не відпускав. Як же добре, коли він просто обіймає мене. Я почуваюся ніби захищеною від цілого світу. Справді насолоджуюся цими міцними обіймами.

— Арсене, там люди чекають! — невдоволено нагадує Кінах.

— Зачекають! — фиркає Орлов, а тоді заявляє. — Якщо Єлизавета, не хоче їх бачити, то ти не змушуватимеш її це робити...

— Арсене, люди прилетіли з Франції... — уже іншим тоном знову нагадує дядько.

— Це їхні проблеми. — відмахується Орлов, і ще міцніше притискає мене до себе. — Ти не можеш змусити Єлизавету спілкуватися з ними.

— Арсене, це буде неповагою...

— Залиш нас! — перебиває дядька Орлов. — Принаймні дай нам трохи часу.

— Гаразд! Але я сподіваюся на вашу адекватну реакцію та гуманну поведінку.

Залишаємося у двох. Орлов просто мовчить, тримаючи мене в обіймах певний час. Я ж насолоджуюся цими обіймами, адже відчуваю, що вони мені зараз дуже потрібні, наче повітря.

— Єлизавето, — раптом порушує тишу Орлов, кличучи мене пошепки. — Може ти все ж підеш... Я піду з тобою. І якщо тобі ця розмова буде не приємною, я обіцяю, що сам тебе заберу звідси.

Я справді не хочу йти до матері. І бачити її не хочу. Я жила без неї у той час, коли вона мені була найбільше потрібною, той проживу далі. Тепер я міцно стою на ногах. І впевнена, що впораюся з усім на відмінно. Я ж притулившись до Арсена, ловлю себе на думці, що краще б він мовчав. Це справді була ідилія, доки він не заговорив.

— Ходімо, королево. Принаймні ти спробуєш?

Я нарешті розплющую очі, й піднявши голову з його плечей, заглядаю на чоловіка.

— Якби ти знав, як я не хочу туди йти, — здавлено кидаю.

— Єлизавето, вони ж не відстануть. Та й Олександра ти виставиш у не найкращому світлі. — пильно дивлячись на мене спокійно пояснює Орлов.

— Він це заслужив, — невдоволено відмахуюся.

— Єлизавето, ходім. Може тоді ці родичі швидше поїдуть. — просить Орлов. — Все одно вже нічого не змінити.

Я на мить закриваю очі, розумію, що Арсен має рацію, але на душі щемить. А шалене не бажання бачити ту, котра привела мене на світ, та дала життя, зчиняє в мені бунт.

Моя мати не заслуговує на мою увагу. Вона покинула мене, а потім зреклася та забула.

— Добре, ходімо. Але якщо ти не даси мені піти, коли...

— Єлизавето, за кого ти мене маєш? — сухо питає Орлов, і взявши мене за руку, веде з кухні.

Іду за ним, а на душі наростає страх, та шалене хвилювання змішане з гнівом.

Олександр і ще двоє чоловіків, та білява жінка розмістилися у вітальні. Я відчуваю як Орлов міцніше стискає мою руку, і бере ініціативу у свої руки.

— Доброго дня! Олександр сказав, що приїхала мама, моєї нареченої. — Арсен пильно дивиться на жінку, та суворо заявляє. — Але, шановні, хочу вас попередити, що після пережитих подій, моя кохана дівчинка, почувається не найкраще. Тож попрошу, віднестися до цього з розумінням. — Арсен витримує коротку паузу, а по ній попереджає. — Бо в іншому випадку, наша розмова буде відкладена, на не визначений термін...

Я з вдячністю дивлюся на Орлова. Він вразив мене. Справді не чекала такої підтримки від нього.

— Наречений?!! — раптом перепитує спантеличена блондинка. — Моїй доньці тільки двадцять, який може бути наречений?!!

Я збентежено кліпаю й зиркнувши на Орлова розумію, що пора втручатися мені. Дивлюся на жінку напроти, і нічого, взагалі нічого не відчуваю до неї. Вона для мене чужа. Я не знаю, як це любити маму, адже все життя любила бабусю.

Нервово облизнувши губи, я з осудом зиркаю на білявку. Але не встигаю сказати нічого, бо мене випереджає дядько.

— Ельвіро, двадцять, це нормальний вік не тільки для стосунків, а й для заміжжя.