Глава 11

Арсен.

Поговоривши з Владом по-людськи. Я забираю пакунки з покупками з машини, й поспіхом повертаюся до Єлизавети. Хвилююся за неї.

Отримавши від дівчини повідомлення, я мчав мов навіжений. Боявся аби цей покидьок не чіплявся до неї. Та на щастя, я встиг. А реакція дівчини, взагалі підірвала мою свідомість. Справді не очікував від неї такого пориву.

Входжу на кухню, і приємно вражений, дівчина стоїть біля плити.

Підходжу ближче до неї, адже на кухні так смачно пахне смаженим м’ясом.

Не встигаю скоротити відстань між нами до мінімуму, як Єлизавета оглядається, і досить серйозно питає.

— Він пішов?

— У нього вибору не було, — сухо відповідаю, пильно заглядаючи в очі дівчини. Та ставлю пакунки на поверхню кухонного гарнітура.

Єлизавета ковтнувши повертається до плити, а я зупинившись у неї за спиною, питаю.

— Тобі допомогти?

— Так. — Єлизавета напівобертається, і цілком серйозно просить. — Якщо не важко, приготуй, будь ласка, салат.

— Єлизавето, я купив продукти. Їх потрібно розкласти.

— Я зараз цим займуся, — лиш кидає дівчина.

Я беруся готувати салат, і краєм ока спостерігаю за моєю королевою. Вона сьогодні дуже красива. Мені шалено подобається її хаотичний пучок на голові. А сіра в’язана коротка сукня дуже личить їй, і підкреслює красиву фігуру. Посміхаюся, адже на ногах дівчини в’язані підколінки та хутряні капці. Не можу зрозуміти чому вона так мерзне.

Доки я готую салат, Єлизавета встигає приготувати стейки та відварити булгур, а поміж тим, ще й помила холодильник, і майже всі продукти розклала.

Я захоплений її спритність та хазяйновитістю. Ні я не хочу, аби вона стояла біля плити, але якщо чесно вражений тим, що вона розуміється у різних життєвих сферах.

Через кілька хвилин, я вже мию посуд, і ловлю на собі відвертий та здивований погляд дівчини.

— Щось не так?

— Ти вмієш мити посуд?

— Єлизавето, я весь минулий тиждень мив посуд. Чи ти гадаєш він сам мився. — спокійно відповідаю та зауважую. — А якщо бути чесним, то я досі не можу зрозуміти, чому у домі немає, хоча б однієї хатньої робітниці?!!

— Вона нам з бабусею не потрібна була. — тихо та розгублено кидає дівчина.

Я закінчую з посудом, і оскільки стіл уже накритий ми сідаємо обідати.

Єлизавета втуплюється в телефон. Мені це страшенно не подобається, так і хочеться зробити їй зауваження, але стримуюся. Коли ж я вже пообідав, то в неї ледь над’їдена їжа. Тут я вже стриматися не можу.

— Королево, покинь телефон, та поїж нормально.

Великі аквамаринові очі зиркають на мене. В них добре виражені, розгубленість та паніка.

Я зводжу брови разом, бо не можу збагнути, що відбувається з цим дівчиськом. Я відчуваю за собою провину, за те, що не замкнув ворота, коли поїхав з двору. Бо саме через мою неуважність, сюди прийшов Влад. І мені здається, що зараз Єлизавета це збагнула, і мені точно прилетить. Але оскільки вона мовчить, то я напружено питаю.

— Єлизавето, що там у тебе?

— Звіт, не виходить. Суми не сходяться. — вона важко зітхає, та розчаровано кидає. — Потрібно все заново робити.

— Дай сюди! — наполегливо прошу.

Здається пронесло, але на майбутнє, я вже висновки зробив.

— Арсене, навіщо це тобі. В мене все одно відпустка, я...

— Єлизавето, просто дай телефон. І зрештою поїж нормально, — сухо наказую.

За кілька секунд отримую заблокований телефон малої. Оскільки в телефоні налаштовано «Fase id», наводжу телефон на дівчину. А вона в цей час надуває щоки та зажмурює очі.

Я сміюся, бо вона така кумедна. Та заспокоївшись все ж прошу.

— Єлизавето, розблокуй телефон. Давай допоможу.

— Я сама.

— Дівчинко моя, ти ж мені допомогла, тож тепер моя черга допомогти тобі. — простягаю телефон. Єлизавета неохоче розблоковує його. А я вставши з-за столу питаю. — Каву будеш?

— Буду, — лиш тихо погоджується дівчисько, і навмисно не дивиться на мене.

Я ж знаю, що вона спеціально ігнорує мене. Видихнувши йду готувати каву, і заодно риюся у відкритому електронному звіті.

Доки приготував каву знайшов помилки. Встиг показати їх дівчині, як нашу увагу привернув шум у дворі. Ми обоє подаємося до вікна.

У дворі біля будинку паркується позашляховик Кінаха. З-за керма виходить він сам, а зі задніх сидінь виходить жінка та два чоловіки, один старший один молодший. Я нервую, адже таких людей не знаю. І взагалі серджуся на товариша, через те, що припхався без попередження.

Зиркаю на малу, а вона на мене. З виразу її обличчя розумію, що мала теж не в курсі того, що відбувається.

— Ти знав про це? — з недовірою примружується дівчисько.

— Ні! Олександр мені нічого не сказав. — хмурюся, бо якщо чесно нічого не розумію. — Хто ці люди?

— Схоже хтось з моїх батьків. Або мати зі сім’єю, або ж батько. — дівчина набирає повні легені повітря, та шумно видихає. — Тільки навіщо? Я не хочу нікого з батьків бачити? — вона нервово кліпає.

Я ж розумію, що скандал неминучий. Бо за цей короткий час, що я проживаю з цією красунею, розумію, що вона дуже вперта та капризна.

— Арсене, вигадай щось! — просить мене дівчисько. В її великих аквамаринових очах, помічаю стільки відвертого благання. — Скажи йому, що я сплю. Або краще, що мене немає. — Налякано кліпає мала і пошепки додає. — Ну, будь ласочка!

Не знаю чим Єлизавета зараз керується, але так чинити не можна. Очевидно нею керує страх, тому вона так панікує.

— Королево, це ж по-дитячому. — пильно заглядаю в очі дівчиська. — Ти ж уже доросла. Зрештою ти — королева. Підіймай підборіддя і з гордістю заглядай своїм страхам в очі. Ти вільна висловлювати свої думки, та побажання. Ти не повинна коритися нікому.

— Справді?!! — неоднозначно перепитує дівчисько, а тоді настирливо питає. — І навіть тобі?

Я хмикаю.

От і договорився!

 Видихаю, бо вона мене підловила.