Глава 11

Арсен.

Поговоривши з Владом по-людськи. Я забираю пакунки з покупками з машини, й поспіхом повертаюся до Єлизавети. Хвилююся за неї.

Отримавши від дівчини повідомлення, я мчав мов навіжений. Боявся аби цей покидьок не чіплявся до неї. Та на щастя, я встиг. А реакція дівчини, взагалі підірвала мою свідомість. Справді не очікував від неї такого пориву.

Входжу на кухню, і приємно вражений, дівчина стоїть біля плити.

Підходжу ближче до неї, адже на кухні так смачно пахне смаженим м’ясом.

Не встигаю скоротити відстань між нами до мінімуму, як Єлизавета оглядається, і досить серйозно питає.

— Він пішов?

— У нього вибору не було, — сухо відповідаю, пильно заглядаючи в очі дівчини. Та ставлю пакунки на поверхню кухонного гарнітура.

Єлизавета ковтнувши повертається до плити, а я зупинившись у неї за спиною, питаю.

— Тобі допомогти?

— Так. — Єлизавета напівобертається, і цілком серйозно просить. — Якщо не важко, приготуй, будь ласка, салат.

— Єлизавето, я купив продукти. Їх потрібно розкласти.

— Я зараз цим займуся, — лиш кидає дівчина.

Я беруся готувати салат, і краєм ока спостерігаю за моєю королевою. Вона сьогодні дуже красива. Мені шалено подобається її хаотичний пучок на голові. А сіра в’язана коротка сукня дуже личить їй, і підкреслює красиву фігуру. Посміхаюся, адже на ногах дівчини в’язані підколінки та хутряні капці. Не можу зрозуміти чому вона так мерзне.

Доки я готую салат, Єлизавета встигає приготувати стейки та відварити булгур, а поміж тим, ще й помила холодильник, і майже всі продукти розклала.

Я захоплений її спритність та хазяйновитістю. Ні я не хочу, аби вона стояла біля плити, але якщо чесно вражений тим, що вона розуміється у різних життєвих сферах.

Через кілька хвилин, я вже мию посуд, і ловлю на собі відвертий та здивований погляд дівчини.

— Щось не так?

— Ти вмієш мити посуд?

— Єлизавето, я весь минулий тиждень мив посуд. Чи ти гадаєш він сам мився. — спокійно відповідаю та зауважую. — А якщо бути чесним, то я досі не можу зрозуміти, чому у домі немає, хоча б однієї хатньої робітниці?!!

— Вона нам з бабусею не потрібна була. — тихо та розгублено кидає дівчина.

Я закінчую з посудом, і оскільки стіл уже накритий ми сідаємо обідати.

Єлизавета втуплюється в телефон. Мені це страшенно не подобається, так і хочеться зробити їй зауваження, але стримуюся. Коли ж я вже пообідав, то в неї ледь над’їдена їжа. Тут я вже стриматися не можу.

— Королево, покинь телефон, та поїж нормально.

Великі аквамаринові очі зиркають на мене. В них добре виражені, розгубленість та паніка.