Глава 10.1

Юнак підіймається з крісла, й зневажливо міряє мене з ніг до голови, а в його голосі звучить неприхований осуд.

— А мене ти навіть близько до себе не підпускала..?

— Тому, що не кохала. — правдиво зазначаю. Видихаю і напружено прошу. — Владе, просто йди. Залиш мене.

Юнак дивиться на мене наче не чує. Мені лячно від його погляду. В душі вже серджуся на Арсена. Адже страшно залишатися на одинці з Владом. Мене охоплює паніка.

Ану ж Орлов не побачив моє повідомлення... Що я тоді робити буду?

— Лізо, я ж знаю. Ти навмисно мені це все говориш про Орлова... Аби посердити мене. Правда ж? — Влад робить крок вперед, і просить. — Єлизавето, дай мені другий шанс.

Я набираю повні легені повітря. Мені дуже страшно. Боюся аби Влад не проявив силу, бо ж знаю він на це здатний. Від його жорстокості на моїм коліні залишився солідний шрам, який навряд чи зійде.

— Лізо, навіть засудженим до страти дають останній шанс. — відверто дивлячись на мене заявляє юнак. Чим наганяє на мене іще більше страху.

— Владе, тобі цей шанс не потрібен. Тому забирайся звідси. — напружено прошу, і відчуваю, як у тілі з’являється тремтіння.

— Лізо, ти не можеш зі мною так поступити! — зірвано заявляє Влад.

— Забирайся! — роздратовано наказую я та починаю погрожувати. — Владе, йди, доки я не викликала поліцію.

Юнак заходиться істеричним сміхом, чим неабияк лякає мене. Я ще більше напружуюся, коли він починає йти до мене.

— Лізо, ти просто образилася на мене, от і закочуєш істерики...

— Не підходь! — не людським голосом наказую я.

— Що тут відбувається?

Потужний рев Орлова змушує мене підстрибнути на радощах. Кидаю пачку з Фетою у смітник. І перестрибнувши через кухонні тумби, біжу до Арсена. Сама обіймаю його, а коли ще й він пригортає мене до себе, зажмурюю міцно повіки.

Серце гупотить у грудях, але я полегшено видихаю. Я уже в безпеці.

— Владе, що ти тут робиш? — суворо цікавиться Арсен, а я притулившись до нього, чую як вібрує його грудна клітка від потужного голосу.

— Прийшов поговорити з Лізою.

— Ліза, на базарі насінням торгує... Зрозуміло! — волає Орлов.

— Та зрозуміло. Чого так горланити? — відмахується юнак.

— Єлизавето, зачекай мене, будь ласка, у кабінеті! — раптом зірвано просить Орлов. Я підіймаю наляканий погляд на нього, а він просить. — Іди, крихітко! У нас тут буде чоловіча розмова, тобі не потрібно її бачити та чути.

— Ліз... Єлизавето, не йди.

Раптом налякано проситься Влад. Я ж напружено підіймаю очі на Арсена, а він поцілувавши мене у скроню, звертається до юнака.

— Що? Страшно? Ти тільки дівчину можеш залякувати та збивати з ніг... А тоді мов боягуз втікаєш... Так?

— Я все зрозумів. Я вже йду, — налякано повідомляє Влад, та рухається до дверей.

— Е, ні, друже, тепер ти так спокійно не підеш. Ти мав шанс це зробити доки мене не було. А тепер ходімо проведу.

Арсен відпускає мене з обіймів, та хапає Влада за комір куртки.

— Арсене! — налякано закликаю я.

— Не хвилюйся, королево, все буде добре. Ти краще чекай на мене тут. — в голосі Орлова та погляді, стільки переконання, що я вірю йому.

За кілька хвилин у будинку стає тихо. Влад дорогою просить Арсена відпустити його, та чоловік наче не чує, веде його за ворота, так і тримаючи за комір.

Я ж залипнувши у вікні, більше не бачу нічого. Сподіваюся на адекватність Орлова, хоча добрий прочухан Владу не завадить.

Минає, мабуть, хвилин п’ятнадцять, перш ніж Орлов повертається у двір. Я ж відлипаю від вікна, і поспіхом повертаюся до холодильника. Хапаю замариновані стейки та сковорідку. Вмикаю плиту, і доки Орлов входить в будинок, я уже викладаю м’ясо на розігріту сковорідку.