Глава 10

Єлизавета.

Прокинувшись наступного ранку. Я привела себе до ладу, та з хвилюванням спустилася вниз.

Мене дивує той факт, що я нічого не пам’ятаю. Особливо того, як вчора дісталася сюди. Напевно заснула дорогою. А потім Арсен переніс мене у спальню. Йду на кухню крадучись, боюся аби не зіштовхнутися з Орловим. Сьогодні мені соромно за свої вчорашні сльози. Заходжу на кухню й видихаю, тут пусто. Отже, Арсен, мабуть, у кабінеті. Але коли заглядаю у вікно розумію, що він поїхав, бо його машини немає. Я вдоволено видихаю.

Ну нарешті! Можна залишитись на одинці. Беруся робити ревізію у холодильнику, бо ж потрібно приготувати хоч щось, аби поснідати. І Арсена потрібно буде чимось годувати.

Тільки чим? Що він їсть? Що любить? Вирішую, що він їстиме, те, що я приготую. А ще коли він приїде? А може не приїде?

Зітхаю. Мене ці думки гнітять. В душі обурююся.

А чому я повинна йому готувати?

Мені важко усе це прийняти, а ще важче розібратися в собі.

 Перевіривши продукти в холодильнику розумію, що майже половину всього потрібно викинути. Йду по сміттєве відро, і здригаюся, коли позаду чую, знайомий голос.

— Привіт!

Оглядаюся. Мої очі одразу округлюються, адже зовсім поруч стоїть Влад. Мене охоплює паніка. Відповідаю на привітання, і вийнявши з кишені телефон, поспіхом пишу повідомлення Арсену.

«Повернися, будь ласка! Тут Влад...».

Блокую телефон, і хоч мені шалено страшно, невдоволено звертаюся до свого колишнього.

— Владе, чому ти тут? Що тобі потрібно? Ми, здається все давно з’ясували... Чи не так?!! — я аби не виглядати розгубленою, йду до холодильника, і таки починаю скидати у смітник зіпсовані продукти.

— Лізо, нам потрібно поговорити. — надто впевнено заявляє юнак. Краєм ока помічаю, як він підходить ближче, чим неабияк лякає мене.

— Я вчора все тобі сказала, Владе. — оглядаюся на юнака. — До речі, я не блефувала, тож раджу забиратися, доки не повернувся Арсен. Бо якщо він тебе застане тут, мені страшно уявити, що він з тобою зробить.

Влад хмикає, й зухвало заявляє.

— От і добре, що того старого бізнесмена немає. Ми зможемо спокійно поговорити про нас. — юнак підходить іще ближче, і з насмішкою питає. — І взагалі, Лізо, що ти в ньому знайшла?

— Те, чого немає у тобі. — нервово фиркаю та з погрозою попереджаю. — Ще раз назвеш мене Лізою, зроблю тобі народну люстрацію ось цим відром. Второпав!!!

Влад зухвало сміється з мене, а тоді з насмішкою заявляє.

— Ти, що вирішила пограти в королеву, Лізо? Даремно стараєшся! Твоєї бабки вже немає, а ти до кінця своїх днів залишатимешся покинутою батьками. Тож годі ламати комедію. Опускайся на землю та знімай корону, вона тобі не личить.

— Пішов геть! — зриваюся не своїм голосом. Адже ображена та принижена висловами колишнього. — Ти прийшов поговорити про нас, а сам зловтішаєшся? — Я гримаю дверцятами холодильника. Міцно тримаю в руці пачку з відкритою Фетою, якою так і хочеться запустити у Влада. — Пішов звідси. Шуруй, до своєї польки. Он чутки ходять, що вона вагітна від тебе.

— Лізо, припини...

— Мене звати ЄЛИЗАВЕТА! — навмисно наголошую на кожній букві.

Влад шумно видихає, і киваючи головою вкотре звертається до мене.

— Єлизавето, ми зі Златою, лише друзі, — робить крок вперед юнак.

— Не підходь! — розлючено наказую я, а тоді питаю. — І вагітна вона від тебе, теж по великій дружбі, так? — міцніше стискаю сир в руці.

— Та не вагітна Злата, це все чутки.

— Звичайно! — Хмикаю я, й з іронією додаю. — На твоєму місці, я б теж так говорила.

Влад бере стілець, і присівши поруч заглядає в мої очі.

— Лізо, ти хоч собі признайся. Ти ж ревнуєш, а заміж за цього дідугана зібралася, аби мені допекти... Скажи, чи не так?

— Не так! — заперечую слова Влада, і несподівано навіть для себе випалюю. — Я кохаю Арсена!

Влад великими очима дивиться на мене, та з недовірою хмикає.

— Та він же старий. Ще й розлучений. Дружину покинув, і тобою швидко награється. — він на хвилину замовкає, і надто відверто дивиться на мене. — Тільки не кажи, що у вас з ним щось було?!!

— Владе, Арсен мій наречений... Як ти думаєш, ми лише за ручки тримаємося?

Юнак підіймається з крісла, й зневажливо міряє мене з ніг до голови, а в його голосі звучить неприхований осуд.

— А мене ти навіть близько до себе не підпускала..?

— Тому, що не кохала. — правдиво зазначаю. Видихаю і напружено прошу. — Владе, просто йди. Залиш мене.

Юнак дивиться на мене наче не чує. Мені лячно від його погляду. В душі вже серджуся на Арсена. Адже страшно залишатися на одинці з Владом. Мене охоплює паніка.

Ану ж Орлов не побачив моє повідомлення... Що я тоді робити буду?

— Лізо, я ж знаю. Ти навмисно мені це все говориш про Орлова... Аби посердити мене. Правда ж? — Влад робить крок вперед, і просить. — Єлизавето, дай мені другий шанс.

Я набираю повні легені повітря. Мені дуже страшно. Боюся аби Влад не проявив силу, бо ж знаю він на це здатний. Від його жорстокості на моїм коліні залишився солідний шрам, який навряд чи зійде.

— Лізо, навіть засудженим до страти дають останній шанс. — відверто дивлячись на мене заявляє юнак. Чим наганяє на мене іще більше страху.

— Владе, тобі цей шанс не потрібен. Тому забирайся звідси. — напружено прошу, і відчуваю, як у тілі з’являється тремтіння.

— Лізо, ти не можеш зі мною так поступити! — зірвано заявляє Влад.

— Забирайся! — роздратовано наказую я та починаю погрожувати. — Владе, йди, доки я не викликала поліцію.

Юнак заходиться істеричним сміхом, чим неабияк лякає мене. Я ще більше напружуюся, коли він починає йти до мене.

— Лізо, ти просто образилася на мене, от і закочуєш істерики...

— Не підходь! — не людським голосом наказую я.

— Що тут відбувається?

Потужний рев Орлова змушує мене підстрибнути на радощах. Кидаю пачку з Фетою у смітник. І перестрибнувши через кухонні тумби, біжу до Арсена. Сама обіймаю його, а коли ще й він пригортає мене до себе, зажмурюю міцно повіки.