Глава 9.1

Навіть зараз відчуваю, як Єлизавета тулиться до мене. При її криках гордості, їй потрібна підтримка. Притискаю дівчину міцніше до себе, коли вона схлипує.

— Арсене, пусти, будь ласка! — крізь сльози просить.

Моє серце розривається. Хрипким голосом заперечую її прохання.

— Єлизавето, я нізащо не залишу тебе одну. І не тому, що підписана угода. Документи це формальність. Я не залишу тебе, адже ти надто дорога мені. — цілую дівчисько у скроню, і прошу. — Поїхали додому.

— Я не хочу! — ледь чутно кидає дівчина. Все ще шморгаючи носом, ховає обличчя у мене на грудях.

— Єлизавето, досить! — зірвано хриплю, бо ж підвищити голос не можу. Принаймні не зараз. Бо зараз мені потрібно забрати її всіма правдами та не правдами у село.

Єлизавета набирає повні легені повітря, і зі звинуваченням заявляє.

— Арсене, ти взагалі не рахуєшся з моїми бажаннями.

Я хмикаю. Нічогенькі заявочки!

— Можливо, королево, я не враховую твоїх побажань, — кидаю з іронією, та питаю. — Та тобі не здається, що ти перегнула палицю. Ми всі за тебе хвилюємося, а ти поводишся наче егоїстка. Та на тебе без сліз дивитися не можна...

— От і не дивись! — фиркає дівчина, і виривається з моїх обіймів. Відступивши на крок від мене, зірвано заявляє. — Я хочу залишитися одна. Що не зрозуміло?

— Все не зрозуміло! — відмахуюся, і розлючено кидаю. — Роби як знаєш.

Оминаю дівчину та встигаю вийти за двері, як вона наздоганяє мене та перегороджує дорогу. Кулачками витирає сльози, і кліпаючи заплаканими очима, хрипко просить.

— Не йди.

— Поїхали до дому! — ігнорую її слова, і простягаю руку.

Єлизавета витирає сльози, і таки не сміло простягає руку мені. Беру її за руку, і веду через вітальню у прихожу. Де допомагаю одягнути плащ, та взявши знову за руку, веду до машини. Я саме прочиняю дверцята для Єлизавети, як вона хрипким голосом розгублено повідомляє.

— Я забула сумочку в кабінеті, а в ній телефон та ключі від будинку. — вона шморгає носом та заявляє. — Але я по неї не піду

— Я теж не піду. — відмахуюся я, відверто дивлячись на дівчину.

Вона розгублено опускає погляд та повідомляє.

— Арсене, без ключів ми не дістанемося до будинку. І навіть у двір не потрапимо.

— Тоді ночуватимемо під ворітьми. — З іронією кидаю, й примружившись питаю. — Чому ти не хочеш іти по сумочку?

Дівчина опустивши очі мовчить. Відчуваю, вона щось приховує.

— Єлизавето!

— Тому, що Олександр не хотів відпускати мене одну в село, і зачинив у кабінеті. Я там просиділа від третьої дня, аж досі.

Я набираю повні легені повітря. Розумію, що у Кінаха здали нерви. Але це ще одне підтвердження тому, що я сам повинен берегти малу, як зіницю ока. Вона моя майбутня наречена, дружина та мати моїх дітей.

— Сідай в машину, — холодно прошу та прочинивши їй дверцята, допомагаю сісти в салон.

Зачиняю за дівчиною дверцята й набираю Олександра. Прошу його принести речі, і сам теж сідаю в машину. Заводжу двигун, вмикаю клімат контроль, і пригортаю Єлизавету до себе.

— Заспокойся, моя дівчинко! — хрипко шепочу. — Не потрібно так нервувати. Ти ж як майбутній лікар знаєш, як це шкідливо.

— Знаю, але це все так важко. Наче камінь на душі. — здригаючись ледь чутно шепоче дівчина.

Я цілую її у маківку. Розумію, що вона ще надто юна. І все, що відбувається, сприймає надто гостро та болісно. Їй у ранньому віці довелося зіштовхнутися з жорстокими реаліями життя.

Єлизавета здригається, коли дверцята прочиняє Олександр. Сівши рівно, племінниця забирає від нього сумочку й телефон.

— Ліз, пробач!

— Іди до біса! — фиркає дівчина, й навіть не дивлячись на дядька невдоволено зауважує. — І якщо ти забув, мене звати — Єлизавета! Зрозуміло!

— Зрозуміло! — повторює Олександр, і знову просить. — Пробач, Єлизавето!

Не дочекавшись жодного слова від племінниці, товариш звертається до мене.

— Арсене, не спіши. Щасти вам!

— Дякуємо! Бувай!

Прощаюся з товаришем, та рушаю з місця. Єлизавета ж тим часом пристібає пасок безпеки.