Глава 9

Арсен.

Я приємно вражений висловлюванням Єлизавети. Її розмова з Владом вразила мене. Можливо вона хотіла у такий спосіб відшити колишнього, бо сумніваюся, що в іншому випадку, вона б так поводила себе.

Але дорогою я не порушую тишу. Не хочу нав’язуватися та набридати

Привізши Єлизавету у клініку, я був вимушений їхати у справах. Адже я все звалив на своїх заступників. Тож потрібно перевірити, як ідуть справи та переконатися, що все добре.

Не встиг оглянутися, як на дворі стемніло. Набираю Єлизавету, але трубку бере Олександр. Товариш повідомляє, що племінниця у нього. Мені це все не подобається, тому притискаю педаль газу до килимка.

Через десять хвилин, входжу в будинок Олександра. Покоївка повідомляє, що він в кабінеті. Поспіхом іду туди, бо щось мені підказує, що вони з малою точно горшки побили. Підходжу ближче, і чую розмову. Зупиняюся та прислухаюся до бесіди, яку добре чути через незачинені двері в кабінет.

— Олександре, я хочу в село! — чую хрипкий голос Єлизавети.

— Лізо, зараз приїде Арсен та забере тебе. — зірваним голосом запевняє дядько.

— Чому Арсен? Я не хочу бути з ним... — у словах дівчини чую відчай. — Саш, я ж можу поїхати одна?!!

— Не можеш. — гаркає Олександр. — Я тебе нікуди одну не відпущу.

В кабінеті повисає пауза, яку порушує дівчина.

— Я не хочу їхати з Арсеном. І взагалі, навіщо бабуся підписала цю угоду з Орловим? Для чого? Чому саме він?

— Тому, що ти з ним зустрічалася. — фиркає Кінах.

— Олександре, це були лише дружні стосунки.. Розумієш?

— Єлизавето!!! — гаркає дядько дівчини. — Припини виносити мені мізки. Якщо мама прийняла таке рішення, то воно було продумане та обґрунтоване. Тож досить ламати комедію.

— Я не хочу заміж за Арсена. — раптом капризно заявляє дівчина, а тоді здавленим тоном додає. — І взагалі, мені зараз не до стосунків. Я просто хочу залишитись одна. — Знову повисає пауза, а по ній звучить докір дівчини. — І взагалі, Олександре, чи тобі не все одно, де я і з ким?!!

— Не все одно, мала! — гарчить Кінах.

Не витримую, знаю, що можу почути ще більше усілякої гидоти, тому поспіхом заходжу в кабінет.

— Яка ж мила у вас бесіда! — холодно кидаю, і зустрічаюся очима з дівчиною. Яка миттю підхоплюється з дивана, і збентежено дивиться на мене. Я ж впав в нерви. І тепер церемонитися з нею не збираюся. Особливо після слів малої, сказаних у телефонній розмові з Владом. Суворо наказую. — Єлизавето, одягайся ми їдемо додому.

Дівчина взуває чобітки, й нахмурено зміривши спочатку дядька, а потім мене, невдоволено розвернувшись, йде з кабінету.

— Лізо, ти куди? — спантеличено питає Олександр.

— Додому. Одна!

Фиркає дівчисько, але вийти з кабінету не встигає. Я хапаю її за зап’ясток, і притягую до себе.

— Олександре, вийди та зачини двері! — роздратовано реву.

Я здивований, бо товариш мовчки виконує моє прохання, зачинивши двері.

Переводжу погляд на дівчину, яка з викликом дивиться на мене, і намагається забрати свою руку. А коли не виходить, зірвано наказує.

— Арсене, відпусти!!!

Я ж пильно дивлюся на дівчину. Наче все усвідомлюю, але її істерики та упередженості збагнути не можу.

— Я хочу залишитись одна!!! Просто одна, розумієш?!! — в її красивих очах з’являються сльози, а вона продовжує. — Аби просто поревіти від душі. І знати, що мене ніхто не чутиме. І не прибіжить заспокоювати. Я не можу більше тримати це в собі. — Єлизавета шморгає носом, та зірвано додає. — Пусти, мені боляче!

Я відпускаю руку дівчини й міцно притискаю її до себе. Розумію, про, що вона говорить. Адже вона практично не плакала усі ці дні. Отже, боїться мене, чи соромиться, а може просто не може розслабитися, коли я поруч. Мені шкода її. Розумію, що їй потрібен час аби це все пережити, але залишити її одну, я не зможу. Бо, щоб вона не говорила, їй зараз потрібна підтримка.

Навіть зараз відчуваю, як Єлизавета тулиться до мене. При її криках гордості, їй потрібна підтримка. Притискаю дівчину міцніше до себе, коли вона схлипує.

— Арсене, пусти, будь ласка! — крізь сльози просить.

Моє серце розривається. Хрипким голосом заперечую її прохання.

— Єлизавето, я нізащо не залишу тебе одну. І не тому, що підписана угода. Документи це формальність. Я не залишу тебе, адже ти надто дорога мені. — цілую дівчисько у скроню, і прошу. — Поїхали додому.

— Я не хочу! — ледь чутно кидає дівчина. Все ще шморгаючи носом, ховає обличчя у мене на грудях.

— Єлизавето, досить! — зірвано хриплю, бо ж підвищити голос не можу. Принаймні не зараз. Бо зараз мені потрібно забрати її всіма правдами та не правдами у село.

Єлизавета набирає повні легені повітря, і зі звинуваченням заявляє.

— Арсене, ти взагалі не рахуєшся з моїми бажаннями.

Я хмикаю. Нічогенькі заявочки!

— Можливо, королево, я не враховую твоїх побажань, — кидаю з іронією, та питаю. — Та тобі не здається, що ти перегнула палицю. Ми всі за тебе хвилюємося, а ти поводишся наче егоїстка. Та на тебе без сліз дивитися не можна...

— От і не дивись! — фиркає дівчина, і виривається з моїх обіймів. Відступивши на крок від мене, зірвано заявляє. — Я хочу залишитися одна. Що не зрозуміло?

— Все не зрозуміло! — відмахуюся, і розлючено кидаю. — Роби як знаєш.

Оминаю дівчину та встигаю вийти за двері, як вона наздоганяє мене та перегороджує дорогу. Кулачками витирає сльози, і кліпаючи заплаканими очима, хрипко просить.

— Не йди.

— Поїхали до дому! — ігнорую її слова, і простягаю руку.

Єлизавета витирає сльози, і таки не сміло простягає руку мені. Беру її за руку, і веду через вітальню у прихожу. Де допомагаю одягнути плащ, та взявши знову за руку, веду до машини. Я саме прочиняю дверцята для Єлизавети, як вона хрипким голосом розгублено повідомляє.

— Я забула сумочку в кабінеті, а в ній телефон та ключі від будинку. — вона шморгає носом та заявляє. — Але я по неї не піду