Глава 8.1

Роблю кілька кроків від чоловіка, і раптом вимушена зупинитися, бо мій зап’ясток опиняється в сильній руці Орлова.

— Королево, нам пора подумати, про обслуговчий персонал в будинку.

— Нам? — нервово перепитую.

— Так, Єлизавето, — нам, — сухо запевняє чоловік. Його погляд такий впевнений та відвертий, що від нього мені стає незручно. А він тим часом продовжує. — Адже ми обоє зайняті. І взагалі, краще витрачати час на приємні речі, ніж на прибирання, прасування та побутові дрібниці. — я шаленію від того, що чоловік піднісши мою руку до своїх вуст, цілує її. Від цього доторку тілом розсіюються імпульси.

Я спантеличена поведінкою Орлова. Розумію, що він вперто йде до своєї мети, але мені страшно. Я боюся його. Забираю свою руку з сильної чоловічої руки, й тихо кидаю.

— Я звикла робити все сама, Арсене. І ти звикнеш, якщо звісно захочеш. Бо я не хочу, аби по будинку ходили чужі люди. — Я видихаю, й не бажаючи продовжувати цю розмову, нагадую. — Ти казав нам пора їхати.

Орлов ще з хвилину пильно дивиться на мене, а тоді напружено випалює.

— Поїхали!

Я беру свої речі у вітальні, і раптом пригадую, що увімкнула пральну машину. Потрібно перевірити чи цикл прання вже завершився. Розвернувшись, іду в бік санвузла.

— Єлизавето, ти куди?

За моєю спиною роздратовано цікавиться чоловік.

— Зараз повернусь.

Фиркаю, і вбігши у санвузол, швидко вимикаю пральну машину та відчиняю дверцята. Речі доведеться розвісити потім.

Повертаюся до Орлова, який терпляче чекає мене. І доки я йду до нього, він просвердлює мене відвертим поглядом.

Коли я рівняюся з ним, він лиш жестом руки, вказує мені вперед.

До машини йдемо мовчки, і сівши в салон теж мовчимо. Мене це мовчання цілком влаштовує.

Ми проїжджаємо чималий шмат дороги, як у моїй руці вібрує телефон. Телефонує Влад. Я вся напружуюся. Краєм ока помічаю, як хмуриться Арсен. Схоже він теж побачив хто дзвонить. Якби я була одна, я б точно слухавку не зняла, а так вирішую подратувати Орлова. Хоча якщо чесно про, що говоритиму не знаю. Адже я давно розірвала стосунки з Владом. У нього тепер інша дівчина, і саме її, батьки хлопця, хочуть бачити його дружиною. Зітхаю, та все ж знімаю слухавку.

— Привіт! Єлизавето, де ти, і з ким була сьогодні зрання?

Я набираю повні легені повітря, і питаю у відповідь.

— Яке це тепер має значення?

— Має, Єлизавето! — досить впевнено заявляє Влад.

Мене його нахабність дратує. Але я мушу з ним мило спілкуватися, бо збоку сидить Орлов.

— Владе, що за претензії? І взагалі, яке ти маєш право на них?

— Лізо, трубку зняв, якийсь мужик. Він сказав, що ти в душі. Ти, що спиш з ним?

— А яке тобі до цього діло, навіть якщо так?!! Це був мій наречений. — кажу по суті правду. — А ти скоро одружуєшся зі Златою, то навіщо надзвонюєш мені? Чи хочеш, щоб я справді тебе заблокувала?

— Єлизавето, годі блефувати! — з іронією кидає Влад. — Який наречений? Припини вигадувати.

Я набираю повні легені повітря, й важко видихаю. Почуваю відразу до Влада. Ми з ним розірвали стосунки ще на початку літа, тільки-но я дізналася про Злату. В основному ми спілкувалися телефоном, і дзвонив постійно Влад. Всі наші розмови схожі до сьогоднішньої. Вирішую, що це потрібно негайно припиняти. Бо справді не почуваю до Влада нічого. Вирішую сказати все як є.

— Владе, я заручена з Орловим. Тож перестань мені надзвонювати, якщо не хочеш мати справу з Арсеном. Зрештою він чує нашу розмову. Думаю, він і відреагує належно.

Кладу слухавку, і нервово ковтнувши переводжу погляд у вікно.