Глава 8

Єлизавета.

Піднявшись на другий поверх, я спершу приймаю душ, і вже в банному халаті, поспіхом іду у свою спальню. Швидко одягаю білизну, і свій вибір сьогодні зупиняю на тонкому чорному гольфі, та такого ж кольору вузьких джинсах. До цього образу, підбираю короткі осінні чобітки на шпильці. Чорне, довге волосся збираю високо на голові у хвіст. Підфарбовую довгі вії та підводжу вуста матовою блідо-рожевою помадою. Для повного образу, не вистачає чорної хутряної жилетки. Але її я візьму в гардеробній внизу.

 Прискаю свій улюблений парфум на пульсові точки. Збираю всі необхідні теки, з невеличкого журнального столика. Беру ноутбук й подаюся вниз.

Серце у грудях гуде. Хвилююся, адже присутність в будинку Орлова, неабияк бентежить мене.

Спустившись у вітальню, кладу теки та речі. З трепетом на серці, прямую у гардеробну. Боюся зіштовхнутися там з Арсеном.

Прочиняю двері, й видихаю, бо чоловіка тут немає, але на прасувальній дошці розкладені його речі, біла сорочка та чорні штани від костюма.

Схоже він тут уже був. Невже він це все сам збирається прасувати?

Хмикаю.

Аж цікаво на це подивитися.

Важко видихаю. І таки вмикаю праску, не хочу, але таки беруся прасувати сорочку, а після і штани чоловіка. Бо можу тільки уявити скільки він з цим буде возитися.

З прасуванням я впоралася швидко. Та взялася шукати те, за чим прийшла. Саме знаходжу свою улюблену чорну жилетку, як у гардеробну у банному халаті входить Арсен.

Я збентежено кліпаю. Найменше хочу його присутності, але вже змінити нічого не можу. Наші погляди зустрічаються. Я ж поспіхом рушаю до дверей.

— Єлизавето, зачекай! — зірвано наказує чоловік.

Я буквально завмираю у дверях. Мене охоплює паніка. Я нервово ковтнувши несміло оглядаюся.

— Ти краватки зав’язувати вмієш?

— Вмію, — розгублено відповідаю.

— Зав’яжеш?

— Ні.

— Чому? — хрипко допитується чоловік.

— Бо не хочу.

Орлов важко зітхає, та невдоволено фиркає.

— Ну і дідько з нею. Поїду без краватки.

Я закочую очима, й здавлено кидаю.

— Покличеш коли одягнешся.

Покидаю гардеробну й підіймаюся на гору, бо забула нанести стайлінг на волосся, а враховуючи, що на вулиці вітер, то він мені необхідний.

Піднявшись швидко наношу стайлінг, і тільки встигаю спуститися вниз, як мене кличе Арсен.

Йду в гардеробну, і ледь не тремчу. Шалено боюся залишатися з цим чоловіком на одинці. Адже його наполегливість, та нахабність лякають мене.

В гардеробній, вже одягнений поруч з дошкою та краваткою в руках, стоїть Орлов. Але краватка зім’ята.

Підходжу ближче, і відчуваю як моє тремтіння посилюється. Забираю краватку з рук чоловіка, та прасую її іще теплою праскою, яку навіть вмикати не потрібно було.

Вже попрасовану краватку, закидаю чоловікові на шию, і починаю зав’язувати, просто на ньому. Від того, що він знаходиться так близько, мені навіть дихати важко.

Я вправляюся з краваткою, менше ніж за хвилину, при тім відчуваю відвертий погляд Орлова на собі, який пропалює мене наскрізь.

Тільки встигаю забрати руки від краватки, як їх одразу ловить Арсен, і по черзі поцілувавши, заглядає в мої очі.

— Дякую, Єлизавето! Я б без тебе не впорався. І ще, спасибі за попрасовані речі.

Я шалено хвилююся, й забравши свої руки з гарячих рук чоловіка, тихо кидаю.

— Будь ласка, Арсене! Але не розраховуй, що я робитиму це на постійній основі.

— Єлизавето, чому у домі немає прислуги? — примружившись допитується Орлов.

— Тому, що вона нам з бабусею не потрібна була. А ти якщо хочеш жити у цьому домі, вчися все робити сам. — сухо попереджаю.

— Єлизавето, в мене на такі дурниці немає часу, — суворо та правдиво зазначаю.

— Захочеш, знайдеш, — фиркаю та кілька секунд відверто дивлюся в очі чоловіка.

Роблю кілька кроків від чоловіка, і раптом вимушена зупинитися, бо мій зап’ясток опиняється в сильній руці Орлова.

— Королево, нам пора подумати, про обслуговчий персонал в будинку.

— Нам? — нервово перепитую.

— Так, Єлизавето, — нам, — сухо запевняє чоловік. Його погляд такий впевнений та відвертий, що від нього мені стає незручно. А він тим часом продовжує. — Адже ми обоє зайняті. І взагалі, краще витрачати час на приємні речі, ніж на прибирання, прасування та побутові дрібниці. — я шаленію від того, що чоловік піднісши мою руку до своїх вуст, цілує її. Від цього доторку тілом розсіюються імпульси.

Я спантеличена поведінкою Орлова. Розумію, що він вперто йде до своєї мети, але мені страшно. Я боюся його. Забираю свою руку з сильної чоловічої руки, й тихо кидаю.

— Я звикла робити все сама, Арсене. І ти звикнеш, якщо звісно захочеш. Бо я не хочу, аби по будинку ходили чужі люди. — Я видихаю, й не бажаючи продовжувати цю розмову, нагадую. — Ти казав нам пора їхати.

Орлов ще з хвилину пильно дивиться на мене, а тоді напружено випалює.

— Поїхали!

Я беру свої речі у вітальні, і раптом пригадую, що увімкнула пральну машину. Потрібно перевірити чи цикл прання вже завершився. Розвернувшись, іду в бік санвузла.

— Єлизавето, ти куди?

За моєю спиною роздратовано цікавиться чоловік.

— Зараз повернусь.

Фиркаю, і вбігши у санвузол, швидко вимикаю пральну машину та відчиняю дверцята. Речі доведеться розвісити потім.

Повертаюся до Орлова, який терпляче чекає мене. І доки я йду до нього, він просвердлює мене відвертим поглядом.

Коли я рівняюся з ним, він лиш жестом руки, вказує мені вперед.

До машини йдемо мовчки, і сівши в салон теж мовчимо. Мене це мовчання цілком влаштовує.

Ми проїжджаємо чималий шмат дороги, як у моїй руці вібрує телефон. Телефонує Влад. Я вся напружуюся. Краєм ока помічаю, як хмуриться Арсен. Схоже він теж побачив хто дзвонить. Якби я була одна, я б точно слухавку не зняла, а так вирішую подратувати Орлова. Хоча якщо чесно про, що говоритиму не знаю. Адже я давно розірвала стосунки з Владом. У нього тепер інша дівчина, і саме її, батьки хлопця, хочуть бачити його дружиною. Зітхаю, та все ж знімаю слухавку.