Глава 8

Єлизавета.

Піднявшись на другий поверх, я спершу приймаю душ, і вже в банному халаті, поспіхом іду у свою спальню. Швидко одягаю білизну, і свій вибір сьогодні зупиняю на тонкому чорному гольфі, та такого ж кольору вузьких джинсах. До цього образу, підбираю короткі осінні чобітки на шпильці. Чорне, довге волосся збираю високо на голові у хвіст. Підфарбовую довгі вії та підводжу вуста матовою блідо-рожевою помадою. Для повного образу, не вистачає чорної хутряної жилетки. Але її я візьму в гардеробній внизу.

 Прискаю свій улюблений парфум на пульсові точки. Збираю всі необхідні теки, з невеличкого журнального столика. Беру ноутбук й подаюся вниз.

Серце у грудях гуде. Хвилююся, адже присутність в будинку Орлова, неабияк бентежить мене.

Спустившись у вітальню, кладу теки та речі. З трепетом на серці, прямую у гардеробну. Боюся зіштовхнутися там з Арсеном.

Прочиняю двері, й видихаю, бо чоловіка тут немає, але на прасувальній дошці розкладені його речі, біла сорочка та чорні штани від костюма.

Схоже він тут уже був. Невже він це все сам збирається прасувати?

Хмикаю.

Аж цікаво на це подивитися.

Важко видихаю. І таки вмикаю праску, не хочу, але таки беруся прасувати сорочку, а після і штани чоловіка. Бо можу тільки уявити скільки він з цим буде возитися.

З прасуванням я впоралася швидко. Та взялася шукати те, за чим прийшла. Саме знаходжу свою улюблену чорну жилетку, як у гардеробну у банному халаті входить Арсен.

Я збентежено кліпаю. Найменше хочу його присутності, але вже змінити нічого не можу. Наші погляди зустрічаються. Я ж поспіхом рушаю до дверей.

— Єлизавето, зачекай! — зірвано наказує чоловік.

Я буквально завмираю у дверях. Мене охоплює паніка. Я нервово ковтнувши несміло оглядаюся.

— Ти краватки зав’язувати вмієш?

— Вмію, — розгублено відповідаю.

— Зав’яжеш?

— Ні.

— Чому? — хрипко допитується чоловік.

— Бо не хочу.

Орлов важко зітхає, та невдоволено фиркає.

— Ну і дідько з нею. Поїду без краватки.

Я закочую очима, й здавлено кидаю.

— Покличеш коли одягнешся.

Покидаю гардеробну й підіймаюся на гору, бо забула нанести стайлінг на волосся, а враховуючи, що на вулиці вітер, то він мені необхідний.

Піднявшись швидко наношу стайлінг, і тільки встигаю спуститися вниз, як мене кличе Арсен.

Йду в гардеробну, і ледь не тремчу. Шалено боюся залишатися з цим чоловіком на одинці. Адже його наполегливість, та нахабність лякають мене.

В гардеробній, вже одягнений поруч з дошкою та краваткою в руках, стоїть Орлов. Але краватка зім’ята.

Підходжу ближче, і відчуваю як моє тремтіння посилюється. Забираю краватку з рук чоловіка, та прасую її іще теплою праскою, яку навіть вмикати не потрібно було.

Вже попрасовану краватку, закидаю чоловікові на шию, і починаю зав’язувати, просто на ньому. Від того, що він знаходиться так близько, мені навіть дихати важко.

Я вправляюся з краваткою, менше ніж за хвилину, при тім відчуваю відвертий погляд Орлова на собі, який пропалює мене наскрізь.

Тільки встигаю забрати руки від краватки, як їх одразу ловить Арсен, і по черзі поцілувавши, заглядає в мої очі.

— Дякую, Єлизавето! Я б без тебе не впорався. І ще, спасибі за попрасовані речі.

Я шалено хвилююся, й забравши свої руки з гарячих рук чоловіка, тихо кидаю.

— Будь ласка, Арсене! Але не розраховуй, що я робитиму це на постійній основі.

— Єлизавето, чому у домі немає прислуги? — примружившись допитується Орлов.

— Тому, що вона нам з бабусею не потрібна була. А ти якщо хочеш жити у цьому домі, вчися все робити сам. — сухо попереджаю.

— Єлизавето, в мене на такі дурниці немає часу, — суворо та правдиво зазначаю.

— Захочеш, знайдеш, — фиркаю та кілька секунд відверто дивлюся в очі чоловіка.