Глава 7.2

Я не можу відірвати очей від дівчини. Але переконаний, що вона помилилася.

— Цього не може бути. — з недовірою висловлююся. Бо ж знаю, що мої люди не могли допуститися помилки.

— Я не можу помилятися. Сам подивися, — пильно заглядаючи мені в очі, досить впевнено заявляє дівчина.

Заінтригований словами дівчиська, я таки втуплююся в документи, які щойно поклала ця розумниця. Вона ж допивши свою каву, встає з-за столу та йде до плити. Взявши ложечку, починає щось їсти із невеличкої піали.

Я кліпнувши знову вивчаю цифри, і таки знаходжу помилки. Цифри тут виявляються колосальними, такими могли б бути мої збитки, якби я справді це пропустив, не перевіряючи.

— Ну, що, знайшов? — цікавиться Єлизавета.

Я зітхаю та збираю документи у теки.

— Знайшов, Єлизавето, але якби ти мені на них не вказала, то я б залишив все як є, та потерпів би збитки. — я підіймаюся з-за столу й цікавлюся. — Що ти їси?

— Вівсянку. — ледь всміхнувшись відмахується дівчина, та додає. — Ти якщо хочеш, можеш пошукати в холодильнику, щось калорійніше.

— Єлизавето, ми з Олександром приготували сніданок, — сухо повідомляю.

— Арсене, вже скоро обід, — нагадує дівчина.

Я примружившись, іду до Єлизавети. Серце гуде у грудях. Я скучив за нею, а вона холодна та неприступна. Не хочу з цим миритися. Зупиняюся в міліметрі від дівчиська, і вирішую повідомити те про, що мовчати не можу.

— Королево, тобі телефонував Влад. — відверто дивлюся в аквамаринові очі, та зізнаюся. — Я зняв слухавку.

Дівчина перестає їсти, ставить тарілку на поверхню кухонного гарнітура, й заклавши руки на грудях, зухвало питає.

— Навіщо?

В її очах помічаю виражене невдоволення. Мене це теж дратує. Тому впевнено заявляю.

— Тому, що ти спала.

— Що ти йому сказав?

Розповідаю дівчині нашу розмову дослівно. Вона нервово облизує губи, й зірваним тоном питає.

— Гадаєш тобі все можна?

— Звичайно, можна. — зухвало заявляю, та впевнено ставлю малу перед фактом. — Ти ж моя.

— Це ти так вирішив? — фиркає дівчина, й відштовхнувшись від кухонної тумби хоче піти, та я ловлю її за талію, притягнувши до себе.

— Я так вирішив, Єлизавето. — відверто заглядаючи у великі очі, ставлю її перед фактом. — Скільки б ти не перечила, та не опиралася, ти все одно будеш моєю.

— Це ми ще побачимо! — з викликом заявляє дівчина, та намагається звільнитися з моїх обіймів.

— Королево, невже це виклик? — суворо питаю. Моє тіло палає поруч з нею. Я почуваюся мов хлопчисько. А їй, здається байдуже.

Вона гордо підіймає підборіддя, й відверто заглянувши мені в очі, зухвало заявляє.

— І його кинув ти, Арсене. Невже не можна було просто мені сказати про все, поговорити по-людськи. Ми ж стільки часу проводили з тобою разом, а ти постійно мовчав. — вона нервово ковтає, і наказує. — Відпусти!

— Єлизавето, нам пора у столицю. — сухо нагадую.

— Орлов, гадаєш, якщо ти триматимеш мене у своїх обіймах, то ми поїдемо швидше?

Я зітхаю. Бо ж знаю, вона навмисне поводиться, холодно та брутально. Гадає, що в такий спосіб позбудеться мене. Я ж збуджуюся від цих обіймів, тому мушу відпусти ти дівчину.

Єлизавета ж одразу втікає від мене, а я наказую.

— Іди одягайся, у нас часу не так багато.

Стою до неї спиною, і вже за кілька хвилин чую, як гримають двері на кухню. Видихаю. Все ще щиро сподіваюся, що наші стосунки стануть іншими, як тільки вона цілком оговтається від горя. В невеселих роздумах, йду приймати душ.