Глава 7.1

Видихнувши, я таки вимушений зосередитися на роботі, адже вона надто важлива.

Весь напружуюся, коли чую як зачинилися двері кабінету. Чую кроки та вони десь далеко. Минає хвилин двадцять, перш ніж на кухню входить Єлизавета у білих лосинах та недовгій в’язаній туніці.

Не вітаючись вона проходить повз мене, та йде одразу до кухонних тумб. Нишпорить в аптечці, і набравши склянку води, хоче покласти якісь пігулки до рота.

— Що ти ковтаєш? — нервово цікавлюся.

Єлизавета оглядається, й дивлячись великими очима на мене, пояснює.

— Таблетки.

— Таблетки від чого? — уточнюю я.

— Від головного болю. — відмахується дівчина, та таки ковтає таблетки.

Дзвонить мій телефон. Я вимушений зняти слухавку. Доки я розмовляю та узгоджую важливі деталі, мала йде з кухні.

Я ж розмовляю іще хвилин п’ять, і нарешті завершивши розмову, йду на пошуки дівчини. Гукаю її та вона не обзивається. Невидима сила тягне мене на вулицю. Вже у скляних дверях помічаю Єлизавету, яка палить біля альтанки.

Вийшовши на вулицю важко видихаю. Мене дратують її бунтарські замашки. Теж запаливши сигарету йду до неї. Зупинившись поруч, невдоволено питаю.

— Єлизавето, що ти робиш?

— Теж саме, що і ти, — лиш сухо відмахується вона.

— Давно палиш? — не втримую цікавість, бо ж Олександр вчора запевняв, що вона не палить.

— Від коли померла бабуся.

Навіть не дивлячись на мене відмахується дівчина. Мене здають нерви, і я забираю сигарету з її руки.

— Єлизавето, тобі не потрібно палити. Ти ж лише травиш себе. І проблеми, це ніяк не вирішує. Хіба, що наживеш собі проблем зі здоров’ям. — стараюся бути об’єктивним. Хоча в душі лютую від емоцій.

— Та невже? — фиркає дівчина, і відверто заглядає мені в очі. — Чому ж сам не покинеш таку згубну звичку?

 Примружившись пильно дивлюся в очі дівчиська, які під променями сонця, схожі на море у літню спеку.

— Мені не час, королево, а тобі не потрібно втягуватися. — суворо заявляю.

Дівчина ж наче не чує мене, висмикує свою сигарету з моїх пальців, і робить чергову тягу нікотинового диму. Видихнувши його, напружено питає.

— Де Олександр?

— Поїхав у Київ. — я теж затягуюся нікотиновим димом, і ставлю дівчину перед фактом. — Єлизавето, нам зараз теж потрібно вирушати до столиці. На тебе чекає Анна Федорівна.

— Я не хочу сьогодні нікуди їхати, та й бачити нікого не маю ніякого бажання. — фиркає холодно дівчина. Викинувши недопалок, розвернувшись йде до будинку.

Проводжаю вперте дівчисько поглядом. Розумію, що якщо вона не погодиться їхати добровільно, то доведеться вести її примусово. Хоч і сам не дуже хочу будь-куди їхати, але тут наші бажання зайві.

Викинувши недопалок, повертаюся у будинок. Заходжу на кухню, і знову спантеличений побаченим. Єлизавета п’є каву за кухонним столом, а в її руках мої документи. Хмикаю, і дивуюся.

Невже вона в цьому щось тямить?

Підійшовши ближче, цікавлюся.

— Єлизавето, там немає нічого цікавого. — присідаю поруч, і почуваюся нереально з цим дівчиськом. — Аби відірватися, королево, тобі потрібно читати художню літературу.

Єлизавета забирає документи від обличчя. Пильно дивиться на мене, та проігнорувавши мої слова, питає.

— Ти переглядав ці звіти?

— Ні, ще не встиг. — здивовано відповідаю, й цікавлюся. — Невже там щось не так?

— Не так, Арсене. Тут у цифрах є дві помилки. — дівчина робить ковток кави, й кладе звіти переді мною.