Глава 7

Арсен.

Я заледве розплющую очі від того, що щось гуде. Підіймаю важку голову. Гудіння доноситься зі столу. Я кліпнувши розумію, що це гуде телефон Єлизавети, який вчора приніс Олександр, коли я вже майже задрімав. Єлизавета ніяк не реагує, тому я тихо підіймаюся, та йду до столу.

Беру телефон, на якому світиться фото Влада. Ще кілька місяців тому Єлизавета зустрічалася з ним. Наскільки мені відомо вони розірвали ці стосунки. Не розумію, чому він дзвонить. Ревність охоплює моє тіло.

Єдизавету я точно будити не буду, але й дзвінок ігнорувати не стану. Нервово знімаю слухавку, і тихо виходжу з кабінету.

— Слухаю! — безцеремонно кидаю у телефон.

— Доброго ранку! Можна Єлизавету до телефону?

Я весь киплю від люті, та крокую вздовж коридору.

— Не можна! — фиркаю та не можу стриматися, аби не обманути. — Вона в душі. Як повернеться, я їй передам, що ти дзвонив.

— З ким я розмовляю? — раптом напружено цікавиться юнак. — Олександре, це ви?

— Ні, це не Олександр! — гаркаю та суворо наказую. — Владе, не потрібно більше дзвонити Єлизаветі. Вона збирається заміж. До того ж, в тебе теж є дівчина, наскільки мені відомо?!!

— Це вас не обходить, — нахабно відмахується юнак.

— Послухай сюди, красеню, — реву я. — Якщо я дізнаюся, що ти ще хоч раз зателефонуєш моїй наречені, розмова буде іншою.

Кидаю у слухавку, стискаючи телефон дівчини в руці. Так хочеться заблокувати цього зухвалого фраєра, але я не можу так вчинити, бо це телефон Єлизавети. Не маю жодного права на це. Адже це буде неповагою до неї.

Трохи опанувавши свій гнів та ревність, повертаюся у кабінет. Єлизавета спить, і навіть не реагує ні на, що. Кладу телефон на стіл і вимикаю настільну лампу. Зупинившись біля дивана, милуюся сплячою красунею. Вона неймовірна, але мені потрібно іти.

Видихаю та йду на кухню. Потрібно пити каву та братися до роботи, бо її назбиралося чимало. А попереду вихідні. Ще й голова гуде. Це, мабуть, через те, що я не виспався.

З голови все ніяк не йде дзвінок Влада. Він бісить мене, але я поки не можу з цим нічого зробити. Цей шмаркач марно плекає надії. Єлизавета не буде з ним.

 Я не віддам малу нікому. Вона лише моя.

Розбираюся з кавовою машиною та ставлю чашку в апарат. Тицьнувши кілька кнопок, чекаю доки приготується Еспресо.

Нервую та все ніяк не можу заспокоїтися. Бо не можу повірити, що мала зустрічалася зі мною, і дала другий шанс Владу. В цьому я дуже сумніваюся, бо Єлизавета дуже категорична та принципова.

Мушу покинути свої роздуми, бо на кухню входить Олександр.

Ми обговорюємо з ним плани на кілька найближчих днів, та готуємо сніданок. Товариш все розповідає про Яну. Не може наговоритися, як і не може покинути свій гарем.

Кінах поснідавши їде у столицю. Я ж всідаюся на кухні з ноутбуком, та документами й занурююся у роботу. Не хочу будити Єлизавету, тому вирішую попрацювати тут.

Наче працюю, а думки самі крутяться навколо дівчини. Розумію, що поки не можу проявити більше натиску, бо для малої зараз досить нелегкий час. Вона поводиться мов колючка, при тому, що насправді прагне підтримки.

Видихнувши, я таки вимушений зосередитися на роботі, адже вона надто важлива.

Весь напружуюся, коли чую як зачинилися двері кабінету. Чую кроки та вони десь далеко. Минає хвилин двадцять, перш ніж на кухню входить Єлизавета у білих лосинах та недовгій в’язаній туніці.

Не вітаючись вона проходить повз мене, та йде одразу до кухонних тумб. Нишпорить в аптечці, і набравши склянку води, хоче покласти якісь пігулки до рота.

— Що ти ковтаєш? — нервово цікавлюся.

Єлизавета оглядається, й дивлячись великими очима на мене, пояснює.

— Таблетки.

— Таблетки від чого? — уточнюю я.

— Від головного болю. — відмахується дівчина, та таки ковтає таблетки.

Дзвонить мій телефон. Я вимушений зняти слухавку. Доки я розмовляю та узгоджую важливі деталі, мала йде з кухні.

Я ж розмовляю іще хвилин п’ять, і нарешті завершивши розмову, йду на пошуки дівчини. Гукаю її та вона не обзивається. Невидима сила тягне мене на вулицю. Вже у скляних дверях помічаю Єлизавету, яка палить біля альтанки.

Вийшовши на вулицю важко видихаю. Мене дратують її бунтарські замашки. Теж запаливши сигарету йду до неї. Зупинившись поруч, невдоволено питаю.

— Єлизавето, що ти робиш?

— Теж саме, що і ти, — лиш сухо відмахується вона.

— Давно палиш? — не втримую цікавість, бо ж Олександр вчора запевняв, що вона не палить.

— Від коли померла бабуся.

Навіть не дивлячись на мене відмахується дівчина. Мене здають нерви, і я забираю сигарету з її руки.

— Єлизавето, тобі не потрібно палити. Ти ж лише травиш себе. І проблеми, це ніяк не вирішує. Хіба, що наживеш собі проблем зі здоров’ям. — стараюся бути об’єктивним. Хоча в душі лютую від емоцій.

— Та невже? — фиркає дівчина, і відверто заглядає мені в очі. — Чому ж сам не покинеш таку згубну звичку?

 Примружившись пильно дивлюся в очі дівчиська, які під променями сонця, схожі на море у літню спеку.

— Мені не час, королево, а тобі не потрібно втягуватися. — суворо заявляю.

Дівчина ж наче не чує мене, висмикує свою сигарету з моїх пальців, і робить чергову тягу нікотинового диму. Видихнувши його, напружено питає.

— Де Олександр?

— Поїхав у Київ. — я теж затягуюся нікотиновим димом, і ставлю дівчину перед фактом. — Єлизавето, нам зараз теж потрібно вирушати до столиці. На тебе чекає Анна Федорівна.

— Я не хочу сьогодні нікуди їхати, та й бачити нікого не маю ніякого бажання. — фиркає холодно дівчина. Викинувши недопалок, розвернувшись йде до будинку.

Проводжаю вперте дівчисько поглядом. Розумію, що якщо вона не погодиться їхати добровільно, то доведеться вести її примусово. Хоч і сам не дуже хочу будь-куди їхати, але тут наші бажання зайві.

Викинувши недопалок, повертаюся у будинок. Заходжу на кухню, і знову спантеличений побаченим. Єлизавета п’є каву за кухонним столом, а в її руках мої документи. Хмикаю, і дивуюся.