Глава 7

Арсен.

Я заледве розплющую очі від того, що щось гуде. Підіймаю важку голову. Гудіння доноситься зі столу. Я кліпнувши розумію, що це гуде телефон Єлизавети, який вчора приніс Олександр, коли я вже майже задрімав. Єлизавета ніяк не реагує, тому я тихо підіймаюся, та йду до столу.

Беру телефон, на якому світиться фото Влада. Ще кілька місяців тому Єлизавета зустрічалася з ним. Наскільки мені відомо вони розірвали ці стосунки. Не розумію, чому він дзвонить. Ревність охоплює моє тіло.

Єдизавету я точно будити не буду, але й дзвінок ігнорувати не стану. Нервово знімаю слухавку, і тихо виходжу з кабінету.

— Слухаю! — безцеремонно кидаю у телефон.

— Доброго ранку! Можна Єлизавету до телефону?

Я весь киплю від люті, та крокую вздовж коридору.

— Не можна! — фиркаю та не можу стриматися, аби не обманути. — Вона в душі. Як повернеться, я їй передам, що ти дзвонив.

— З ким я розмовляю? — раптом напружено цікавиться юнак. — Олександре, це ви?

— Ні, це не Олександр! — гаркаю та суворо наказую. — Владе, не потрібно більше дзвонити Єлизаветі. Вона збирається заміж. До того ж, в тебе теж є дівчина, наскільки мені відомо?!!

— Це вас не обходить, — нахабно відмахується юнак.

— Послухай сюди, красеню, — реву я. — Якщо я дізнаюся, що ти ще хоч раз зателефонуєш моїй наречені, розмова буде іншою.

Кидаю у слухавку, стискаючи телефон дівчини в руці. Так хочеться заблокувати цього зухвалого фраєра, але я не можу так вчинити, бо це телефон Єлизавети. Не маю жодного права на це. Адже це буде неповагою до неї.

Трохи опанувавши свій гнів та ревність, повертаюся у кабінет. Єлизавета спить, і навіть не реагує ні на, що. Кладу телефон на стіл і вимикаю настільну лампу. Зупинившись біля дивана, милуюся сплячою красунею. Вона неймовірна, але мені потрібно іти.

Видихаю та йду на кухню. Потрібно пити каву та братися до роботи, бо її назбиралося чимало. А попереду вихідні. Ще й голова гуде. Це, мабуть, через те, що я не виспався.

З голови все ніяк не йде дзвінок Влада. Він бісить мене, але я поки не можу з цим нічого зробити. Цей шмаркач марно плекає надії. Єлизавета не буде з ним.

 Я не віддам малу нікому. Вона лише моя.

Розбираюся з кавовою машиною та ставлю чашку в апарат. Тицьнувши кілька кнопок, чекаю доки приготується Еспресо.

Нервую та все ніяк не можу заспокоїтися. Бо не можу повірити, що мала зустрічалася зі мною, і дала другий шанс Владу. В цьому я дуже сумніваюся, бо Єлизавета дуже категорична та принципова.

Мушу покинути свої роздуми, бо на кухню входить Олександр.

Ми обговорюємо з ним плани на кілька найближчих днів, та готуємо сніданок. Товариш все розповідає про Яну. Не може наговоритися, як і не може покинути свій гарем.

Кінах поснідавши їде у столицю. Я ж всідаюся на кухні з ноутбуком, та документами й занурююся у роботу. Не хочу будити Єлизавету, тому вирішую попрацювати тут.

Наче працюю, а думки самі крутяться навколо дівчини. Розумію, що поки не можу проявити більше натиску, бо для малої зараз досить нелегкий час. Вона поводиться мов колючка, при тому, що насправді прагне підтримки.