Глава 6.1

Єлизавета обнявши себе руками, просто мовчить. Вирішую цим скористатися. Обережно знімаю капюшон з голови дівчиська, та акуратно витираю її сльози.

— Єлизавето, не плач.

Обнявши дівчину за плечі притискаю її до себе. Серце б’ється в шаленому ритмі. Я закохався у цю навіжену бунтарку. Вона справді була геть іншою до смерті Катерини. Горе підкосило її, і зараз вона поводиться мов дике кошеня.

Відчуваю як вона тулиться до мене. Притискаю її міцніше, ховаючи в обіймах.

Через кілька хвилин розумію, що Єлизавета вже дрімає в моїх руках. Вона скинувши взуття забирається з ногами на диван, і зручно вмощується на моєму плечі.

Не чіпаю дівчисько, вирішую, хай краще засне, а тоді вже вкладу її спати нормально.

Раптом чую кроки у коридорі. Здогадуюся це йде Олександр, бо більше нікому.

У кабінет справді крадькома входить дядько дівчини, але вона вже тихо сопе в моїх обіймах.

Товариш зупинившись напроти нас, пошепки питає.

— Як тобі вдалося приручити цю дику кішечку?

Посміхаюся, пригортаючи малу до себе, й у пів тону кидаю.

— Добре, що вона не чує твоїх слів, бо інакше точно б випустила кігтики. — Олександр на мої слова лиш хмикає, а я владно заявляю. — Це моя кішечка, от і йде до рук.

Кінах знову хмикнувши, лукаво посміхається, і з чимось не погоджуючись киває головою. В його голосі звучить іронія.

— Коли у цієї киці, через років десять виростуть пазурі, то в тебе почнуть лізти роги, друже. — попереджає дядько дівчини. — Тоді не ображайся, що я не попереджав. Не знаю, як мати вламала тебе на цю аферу?!! Навіщо ти підписав цю угоду, Арсене? — напружено допитується товариш, й видихнувши додає. — Мала моя племінниця. І як не крути у неї гаряча кров, іще той темперамент... Ти впевнений, що впораєшся?

Я пильно зиркаю на Олександра. Десь розумію, що він хвилюється, як за малу, так і за мене.

— Впевнений! — зухвало заявляю. — Плюну на все та почну жити нормально. Перестану працювати мов проклятий. — видихаю та правдиво додаю. — Давно пора було почати жити нормально, та для себе.

Кінах важко видихає, й холодно відмахується.

— Тобі видніше, Арсене, це твоє життя, і жити тобі.

— Звичайно жити мені, і я хочу, аби в моєму житті була присутня Єлизавета.

Олександр сонно посміхається.

— Єдине, що можу сказати тобі друже, це запасайся терпінням. Його тобі потрібно буде багато. Бо я знаю цю бунтарку ще з підлітка. І схоже вона ще не переросла цей перехідний вік. — Олександр зіває, та додає. — Мала імпульсивна і довго вміє тримати образу. Вона ще не скоро вибачить тобі, що ти з мамою так підставив її, та не попередив про угоду.

Я видихаю, й притуляюся до шовковистого волосся Єлизавети, щокою. Розумію, що Олександр має рацію, і саме це непокоїть мене найбільше, але зухвало відмахуюся.

— Мені байдуже до всього, Саш. Єлизавета потрібна мені.

— Як знаєш! — фиркає товариш, та тихо кидає. — Не сидіть. Клади її спати нормально.

— Гаразд, зараз вкладу, а ти краще іди. — прошу Олександра. — Бо як мала прокинеться, то знову зчинить бунт.

Олександр хмикнувши бажає нам спокійної ночі та йде з кабінету, увімкнувши настільну лампу та вимкнувши люстру.

Я обережно відпускаю Єлизавету. І доки вона притулившись до спинки дивана дрімає, кладу подушку та обережно вкладаю на неї дівчину.

 Якомога обережніше розкладаю диван і беру плед. Вкриваю Єлизавету і прилягаю поруч. Відчуваю як втома поволі відпускає тіло.

Обмірковує кожне слово сказане Олександром. Мабуть, він тисячі разів правий, але я нізащо не відмовлюся від малої. Вона потрібна мені, і байдуже, що між нами чотирнадцять років різниці.

Хмикаю, адже Олександр так ревно мене попереджав, а його Яна лише на два роки старша від Єлизавети, при тім, що він мій одноліток. Теж різниця у віці солідна, та схоже, його це не лякає.

Я посміхаюся, бо за тиждень нашого спільного проживання у цьому будинку, це наша перша спільна ніч в одному ліжку. Звісно не про такі ночі з нею, я мріяв. Але це не страшно. Зараз головне завоювати її серце, а все інше буде.