Глава 6

Арсен.

Наказую Єлизаветі відчинити, та вона мене не чує. Чекаю довжелезну хвилину, потім другу, а далі з острахом мчу на кухню. Бо страх за цю вредну малу не відпускає. Увірвавшись на кухню, не своїм голосом наказую товаришу.

— Ключі від кабінету!

Задуманий Олександр дивиться на мене великими очима.

— Єлизавета зачинилася у кабінеті! — На емоціях пояснюю.

Товариш підходить до однієї з тумб, де лежать всі ключі від кімнат в будинку, та всі підписані. І вже за секунду подає мені ключі. Я з шаленим хвилюванням, поспіхом кидаюся до кабінету. Руки тремтять. Я ледь втрапив у напівтемряві у замкову щілину. Відмикаю двері, і по-новому шокований, Єлизавета сидить на підлозі. Вона миттєво зривається, і відступає від дверей.

Я вмикаю світло і бачу, як дівчина йде до вікна. Зітхаю та повільно йду за нею. Зупинившись у неї за спиною, суворо запитую.

— Єлизавето, навіщо ти знущаєшся з себе?

— Арсене, дай мені спокій! — фиркає дівчина, та зірвано питає. — Невже я не можу залишитись одна?

Я видихаю, й примружившись дивлюся малій у спину. Опановую себе, й неоднозначно питаю.

— Ти справді хочеш, аби я пішов? Чи ти думаєш я вічно терпітиму твої вибрики?

Повисає напружена пауза, але я терпляче чекаю.

— Ні не йди. — шепоче дівчисько. — Я просто хотіла в кабінеті залишитись одна.

Я набираю повні легені повітря, справді не очікував, що вона заперечить своє перше прохання. Мені приємно, але на слова дівчини, спокійно промовляю.

— Єлизавето, тобі не варто залишатися на одинці, та мордувати себе. Це зайве.

— Мені так легше.

— Що легше? — нервово перепитую. — Знущатися зі себе. Мала, в житті є речі, які ми мусимо прийняти та змиритися з ними, якби нам важко не було. Така наша людська сутність...

— Тоді для чого нам таке життя, якщо ми мусимо втрачати найдорожчих та найрідніших? Це ж так болить... — шморгаючи носом, через плече у відчаї фиркає дівчина.

— Повернися до мене, — хрипко наказую.

Не одразу, але Єлизавета все ж виконає моє прохання. Заглядаю у її аквамаринові очі, повні сліз, та злегка червоні.

— Королево, такий сенс нашого життя, ми народжуємося, аби у певний час піти.

— Я так не хочу, — зірвано крізь сльози заявляє дівчина.

Я моментально пригортаю її до себе, й здавлено запевняю.

— Ніхто не хоче, але так відбувається. Хоча не все так безнадійно, королево. Ти просто припини про це думати, і тобі одразу стане легше.

— Авжеж! — обурюється в моїх обіймах дівчисько. — Тобі легко говорити...

Я видихаю, й міцніше притиснувши дівчину до себе, прошу.

— Ходімо присядемо.

Вона без заперечень виконує моє прохання. Я ж присідаю поруч, а дівчина розмазує сльози по обличчю.

 Відчуваю скажену втому. Вже глибока ніч, і мені справді хочеться лягти, але для початку потрібно заспокоїти цю бунтарку. Потрібно діяти делікатно, говорити виважено та спокійно, аби не провокувати її.

— Дівчинко, тобі потрібно відпочити. Вчорашній день був важким для всіх. Бо ще трохи, і вже почнеться новий день... А ти ще не лягала. Ти надто втомлена, тобі відпочити потрібно.

Єлизавета обнявши себе руками, просто мовчить. Вирішую цим скористатися. Обережно знімаю капюшон з голови дівчиська, та акуратно витираю її сльози.

— Єлизавето, не плач.

Обнявши дівчину за плечі притискаю її до себе. Серце б’ється в шаленому ритмі. Я закохався у цю навіжену бунтарку. Вона справді була геть іншою до смерті Катерини. Горе підкосило її, і зараз вона поводиться мов дике кошеня.

Відчуваю як вона тулиться до мене. Притискаю її міцніше, ховаючи в обіймах.

Через кілька хвилин розумію, що Єлизавета вже дрімає в моїх руках. Вона скинувши взуття забирається з ногами на диван, і зручно вмощується на моєму плечі.

Не чіпаю дівчисько, вирішую, хай краще засне, а тоді вже вкладу її спати нормально.

Раптом чую кроки у коридорі. Здогадуюся це йде Олександр, бо більше нікому.

У кабінет справді крадькома входить дядько дівчини, але вона вже тихо сопе в моїх обіймах.

Товариш зупинившись напроти нас, пошепки питає.

— Як тобі вдалося приручити цю дику кішечку?

Посміхаюся, пригортаючи малу до себе, й у пів тону кидаю.

— Добре, що вона не чує твоїх слів, бо інакше точно б випустила кігтики. — Олександр на мої слова лиш хмикає, а я владно заявляю. — Це моя кішечка, от і йде до рук.

Кінах знову хмикнувши, лукаво посміхається, і з чимось не погоджуючись киває головою. В його голосі звучить іронія.

— Коли у цієї киці, через років десять виростуть пазурі, то в тебе почнуть лізти роги, друже. — попереджає дядько малої. — Тоді не ображайся, що я не попереджав. Не знаю, як мати вламала тебе на цю аферу?!! Навіщо ти підписав цю угоду, Арсене? — напружено допитується товариш, й видихнувши додає. — Мала моя племінниця. І як не крути у неї гаряча кров, іще той темперамент... Ти впевнений, що впораєшся?

Я пильно зиркаю на Олександра. Десь розумію, що він хвилюється, як за малу, так і за мене.

— Впевнений! — зухвало заявляю. — Плюну на все та почну жити нормально. Перестану працювати мов проклятий. — видихаю та правдиво додаю. — Давно пора було почати жити нормально, та для себе.

Кінах важко видихає, й холодно відмахується.

— Тобі видніше, Арсене, це твоє життя, і жити тобі.

— Звичайно жити мені, і я хочу, аби в моєму житті була присутня Єлизавета.

Олександр сонно посміхається.

— Єдине, що можу сказати тобі друже, це запасайся терпінням. Його тобі потрібно буде багато. Бо я знаю цю бунтарку ще з підлітка. І схоже вона ще не переросла цей перехідний вік. — Олександр зіває, та додає. — Мала імпульсивна і довго вміє тримати образу. Вона ще не скоро вибачить тобі, що ти з мамою так підставив її, та не попередив про угоду.

Я видихаю, й притуляюся до шовковистого волосся Єлизавети, щокою. Розумію, що Олександр має рацію, і саме це непокоїть мене найбільше, але зухвало відмахуюся.