Глава 6

Арсен.

Наказую Єлизаветі відчинити, та вона мене не чує. Чекаю довжелезну хвилину, потім другу, а далі з острахом мчу на кухню. Бо страх за цю вредну малу не відпускає. Увірвавшись на кухню, не своїм голосом наказую товаришу.

— Ключі від кабінету!

Задуманий Олександр дивиться на мене великими очима.

— Єлизавета зачинилася у кабінеті! — На емоціях пояснюю.

Товариш підходить до однієї з тумб, де лежать всі ключі від кімнат в будинку, та всі підписані. І вже за секунду подає мені ключі. Я з шаленим хвилюванням, поспіхом кидаюся до кабінету. Руки тремтять. Я ледь втрапив у напівтемряві у замкову щілину. Відмикаю двері, і по-новому шокований, Єлизавета сидить на підлозі. Вона миттєво зривається, і відступає від дверей.

Я вмикаю світло і бачу, як дівчина йде до вікна. Зітхаю та повільно йду за нею. Зупинившись у неї за спиною, суворо запитую.

— Єлизавето, навіщо ти знущаєшся з себе?

— Арсене, дай мені спокій! — фиркає дівчина, та зірвано питає. — Невже я не можу залишитись одна?

Я видихаю, й примружившись дивлюся малій у спину. Опановую себе, й неоднозначно питаю.

— Ти справді хочеш, аби я пішов? Чи ти думаєш я вічно терпітиму твої вибрики?

Повисає напружена пауза, але я терпляче чекаю.

— Ні не йди. — шепоче дівчисько. — Я просто хотіла в кабінеті залишитись одна.

Я набираю повні легені повітря, справді не очікував, що вона заперечить своє перше прохання. Мені приємно, але на слова дівчини, спокійно промовляю.

— Єлизавето, тобі не варто залишатися на одинці, та мордувати себе. Це зайве.

— Мені так легше.

— Що легше? — нервово перепитую. — Знущатися зі себе. Мала, в житті є речі, які ми мусимо прийняти та змиритися з ними, якби нам важко не було. Така наша людська сутність...

— Тоді для чого нам таке життя, якщо ми мусимо втрачати найдорожчих та найрідніших? Це ж так болить... — шморгаючи носом, через плече у відчаї фиркає дівчина.

— Повернися до мене, — хрипко наказую.

Не одразу, але Єлизавета все ж виконає моє прохання. Заглядаю у її аквамаринові очі, повні сліз, та злегка червоні.

— Королево, такий сенс нашого життя, ми народжуємося, аби у певний час піти.

— Я так не хочу, — зірвано крізь сльози заявляє дівчина.

Я моментально пригортаю її до себе, й здавлено запевняю.

— Ніхто не хоче, але так відбувається. Хоча не все так безнадійно, королево. Ти просто припини про це думати, і тобі одразу стане легше.

— Авжеж! — обурюється в моїх обіймах дівчисько. — Тобі легко говорити...

Я видихаю, й міцніше притиснувши дівчину до себе, прошу.

— Ходімо присядемо.

Вона без заперечень виконує моє прохання. Я ж присідаю поруч, а дівчина розмазує сльози по обличчю.

 Відчуваю скажену втому. Вже глибока ніч, і мені справді хочеться лягти, але для початку потрібно заспокоїти цю бунтарку. Потрібно діяти делікатно, говорити виважено та спокійно, аби не провокувати її.

— Дівчинко, тобі потрібно відпочити. Вчорашній день був важким для всіх. Бо ще трохи, і вже почнеться новий день... А ти ще не лягала. Ти надто втомлена, тобі відпочити потрібно.