Глава 5.1

Я нервово ковтаю, це висловлювання зачіпає мене. Та мені зараз не хочеться взагалі нічого. І капюшон я знімати точно не буду.

— Олександре, не чіпляйся, який настрій, такий одяг.

— Єлизавето, я хвилююся за тебе...

Раптом випалює дядько чим спантеличує мене. Я не вірю у його слова, тому сухо прошу.

— Олександре, не потрібно... — далі змовчую, бо ж так хочеться сказати, — про свій гарем хвилюйся, а про мене не варто.

Кінах зітхає та присідає за стіл.

— Коротше, мала, я зателефонував обом твоїм батькам. Ти забороняла мені зробити це раніше, але я так не можу. До речі, твій дідусь, тобто, мій батько теж був на похороні...

Я почутим спантеличена. Хоча добре, що мене ніхто не займав, а все інше мене не хвилює. Але, мабуть, бабусі, це не дуже б сподобалося. Вона ненавиділа свого колишнього чоловіка Остапа Кінаха. А може кохала, але вибачити йому зраду, точно не змогла.

Я на таку заяву дядька реагую холодно.

— Мені байдуже. Я Остапа не знаю.

Олександр видихає й продовжує.

— Єлизавето, сподіваюся, ти в курсі, що через пів року, ти вступиш в права власності, і станеш повноцінним власником клініки. Тож тобі ні про, що турбуватися не варто. Адже мама про все подбала завчасно.

— В курсі. — холодно кидаю. Тамую у собі емоції жалю, втрати та придушую сльози.

Дядько теж мовчить, шумно видихнувши. Розумію, що йому теж, напевно, говорити нелегко.

— Коротше, Єлизавето, я сьогодні розмовляв З Анною Федорівною. — все ж продовжує Олександр. — Виявляється мама берегла тебе від новин про майбутню операцію, та від всього іншого також.

— А краще б вберегла себе для мене. — випалюю я, та намагаюся не заплакати. — Я вже доросла, та все ж мені тільки двадцять. Я багато чого іще не знаю. Клініка — це неабияка відповідальність. — нервово облизую губи, й пильно зиркаю на дядька. — А кому я зі своїми проблемами потрібна? Тобі? Чи може Анні Федорівні? А може мамі з татом? Може в них через двадцять років, раптом прокинеться батьківський інстинкт?!! — замовкаю, бо говорити складно, як і впоратися з надмірними емоціями. Витримую паузу, яку ніхто не порушує, а по ній додаю. — Саш, я нікому зі своїми проблемами не потрібна. Ні тобі, бо у тебе без мене проблем вистачає. Тобі не до мене, адже в тебе гарем. Та шалений темперамент, з яким ти не можеш впоратися. — знову на мить замовкаю, бо говорити нереально складно. — Батькам я теж не потрібна ні з клінікою, ні без... — У сонячному сплетінні утворюється тиск через, що розмовляти складно. — Зрештою, я бачити їх не хочу. Не було досі, не потрібно й надалі.

Раптом до мене підходить Орлов, і зупинившись надто близько заявляє.

— Єлизавето, ти мені потрібна, навіть якби була без клініки.

Я знову нервово ковтаю, й зі сльозами в очах заглядаю в його очі. Не можу повірити йому.

— Дякую, Арсене, але мені від тебе нічого не потрібно. — не зважаю на те, що товариш дядька стоїть зовсім поруч, дивлюся на Кінаха. — Олександре, ти ж не хвилюйся, я якось впораюся з усім. І обіцяю не набридати тобі своїми навіженими витівками та короткими замиканнями в мізках. — переводжу подих та здавлено додаю. — Це моє життя, мої проблеми, і вирішуватиму я їх сама.

Продовжувати далі цю розмову, не бачу сенсу, та й емоції душать. Підійнявшись з-за столу кидаю.

— На добраніч!

Розвернувшись, залишаю кухню і заодно двох чоловіків на ній. Нерви здають, сльози котяться по щоках, а в горлі застрягає грудка, що не дає дихати нормально.

Вирішую податися в кабінет, тут є диван і плед. Тож можливо подрімаю тут до ранку, це вже не вперше, за останні дні.

Прочиняючи двері кабінету помічаю, як мене наздоганяє Арсен. Не хочу аби він наздогнав мене. Заскакую в кабінет, й замикаю двері засувкою. Притуляюся до дверей спиною та видихаю. Я встигла зачинитися. Відчуваю як серце гамселить у грудях мов навіжене, а сльози відчаю котяться по щоках.

Чую як Арсен смикає за ручку, та суворо наказує.

— Єлизавето, відчини!

Я повільно опускаюся донизу, сповзаючи по дверях. Придушую у собі гортанний крик, адже розревілася остаточно. Не можу вимовити ні слова, не хочу аби Орлов більше бачив мої сльози, та шкодував мене. Справді хочу залишитися на одинці, і просто поплакати.

— Єлизавето, негайно відчиняй. — наказує з-за дверей Орлов.

Та я не хочу, і не буду цього робити. Зараз поплачу трохи. Заспокоюся та засну.