Глава 5

Єлизавета.

Йду поруч з Арсеном. Мені приємно, що він просто веде мене за руку, і не діймає допитами. Приємно з ним отак іти, а про інше поки думати не хочу. Почуваюся втомленою, і просто хочу спати.

Увійшовши в будинок, я забираю свою руку з руки Арсена, і здригаюся від різкого перепаду температур. Йду на кухню, бо потрібно приготувати собі чай, аби хоч трохи зігрітися. Сподіваюся дядька там уже немає.

Та ще не встигаю увійти на кухню, як Олександр розлючено реве.

— Єлизавето, іще раз втечеш...

— То, що? — зухвало перебиваю його. І мені байдуже, що Орлов іде позаду. — Ти ж навіть не наздоженеш мене. Ти занадто старий. — мені байдуже я, що дядько може образитися, але цим висловом, я натякну обом, аби в паспорт заглянули.

— Арсен наздогнав, і я наздожену, — зухвало заявляє Олександр.

— Від Арсена я не втікала, — відмахуюся й обіймаю себе руками, та йду до своєї чашки з уже не дуже гарячою кавою. — А від тебе втечу.

— Єлизавето, ти взагалі нормальна? — зривається Олександр наближаючись до мене.

— Уже не знаю.

Байдуже відмахуюся та роблю ковток кави, при тому, що я медик, і чудово розумію, який шкідливий кофеїн на ніч. Олександр зупиняється біля столу, і пильно дивиться на мене. В його очах повно осуду, але мені байдуже.

— Кажи, що хотів сказати раніше. Я постараюся не перебивати. — сухо прошу.

Кінах закочує очима, й важко видихнувши зиркає на Орлова роздратовано допитуючись.

— Ну, от скажи як з нею розмовляти?

Я ж спершись на спинку крісла, закладаю руки на грудях. Цікаво за ними спостерігати.

— Олександре, може перенесеш розмову?!! — пропонує Арсен. — Ви обоє втомлені, на нервах, та й ніч не найкращий час для серйозних розмов.

— Ні, Арсене, ця розмова має відбутися сьогодні. Так буде краще для нас обох. — надто впевнено заперечує пропозицію товариша, дядько.

Я зиркаю на годинник, спати давно пора, а не розмовляти. Зітхаю. Налаштовуюся без зайвих емоцій вислухати ахінею дядька, і піду спати.

Ловлю на собі пильний погляд Арсена, який видихнувши кидає.

— Що ж розмовляйте, не заважатиму. — розвернувшись, Орлов йде до виходу з кухні.

Мені чомусь лячно залишатися з дядьком на одинці, бо не впевнена, що зможу змовчати.

— Арсене, зачекай! — кличе Олександр товариша, і коли той обертається, просить. — Залишся. А, то я вже застарий аби бігати за своєю племінницею, а якщо в її мізках знову станеться коротке замикання, я її не наздожену.

Я неоднозначно зиркаю на дядька. Його висловлювання дратують мене та ображають. Опановую емоції, але змовчати важко.

— Олександре, не потрібно говорити розумними фразами... — нервово ковтаю, та додаю. — Просто скажи, що ненавидиш мене. Повір, — це буде куди зрозумілішим.

Дядько впивається у мене озлобленим поглядом. На його обличчі виступають жовна, але він мовчить. Це мовчання дратує мене.

— Чому ти мовчиш? — сухо цікавлюся.

— Капюшон з голови зніми, ти у приміщенні, а, то на підлітка схожа у цьому спортивному костюмі. І взагалі, що це за одяг на тобі? Мама вчила тебе, що ти маєш виглядати, як королева, за будь-яких умов. А ти..? На кого ти зараз схожа?!!