Єлизавета.
Йду поруч з Арсеном. Мені приємно, що він просто веде мене за руку, і не діймає допитами. Приємно з ним отак іти, а про інше поки думати не хочу. Почуваюся втомленою, і просто хочу спати.
Увійшовши в будинок, я забираю свою руку з руки Арсена, і здригаюся від різкого перепаду температур. Йду на кухню, бо потрібно приготувати собі чай, аби хоч трохи зігрітися. Сподіваюся дядька там уже немає.
Та ще не встигаю увійти на кухню, як Олександр розлючено реве.
— Єлизавето, іще раз втечеш...
— То, що? — зухвало перебиваю його. І мені байдуже, що Орлов іде позаду. — Ти ж навіть не наздоженеш мене. Ти занадто старий. — мені байдуже я, що дядько може образитися, але цим висловом, я натякну обом, аби в паспорт заглянули.
— Арсен наздогнав, і я наздожену, — зухвало заявляє Олександр.
— Від Арсена я не втікала, — відмахуюся й обіймаю себе руками, та йду до своєї чашки з уже не дуже гарячою кавою. — А від тебе втечу.
— Єлизавето, ти взагалі нормальна? — зривається Олександр наближаючись до мене.
— Уже не знаю.
Байдуже відмахуюся та роблю ковток кави, при тому, що я медик, і чудово розумію, який шкідливий кофеїн на ніч. Олександр зупиняється біля столу, і пильно дивиться на мене. В його очах повно осуду, але мені байдуже.
— Кажи, що хотів сказати раніше. Я постараюся не перебивати. — сухо прошу.
Кінах закочує очима, й важко видихнувши зиркає на Орлова роздратовано допитуючись.
— Ну, от скажи як з нею розмовляти?
Я ж спершись на спинку крісла, закладаю руки на грудях. Цікаво за ними спостерігати.
— Олександре, може перенесеш розмову?!! — пропонує Арсен. — Ви обоє втомлені, на нервах, та й ніч не найкращий час для серйозних розмов.
— Ні, Арсене, ця розмова має відбутися сьогодні. Так буде краще для нас обох. — надто впевнено заперечує пропозицію товариша, дядько.
Я зиркаю на годинник, спати давно пора, а не розмовляти. Зітхаю. Налаштовуюся без зайвих емоцій вислухати ахінею дядька, і піду спати.
Ловлю на собі пильний погляд Арсена, який видихнувши кидає.
— Що ж розмовляйте, не заважатиму. — розвернувшись, Орлов йде до виходу з кухні.
Мені чомусь лячно залишатися з дядьком на одинці, бо не впевнена, що зможу змовчати.
— Арсене, зачекай! — кличе Олександр товариша, і коли той обертається, просить. — Залишся. А, то я вже застарий аби бігати за своєю племінницею, а якщо в її мізках знову станеться коротке замикання, я її не наздожену.
Я неоднозначно зиркаю на дядька. Його висловлювання дратують мене та ображають. Опановую емоції, але змовчати важко.
— Олександре, не потрібно говорити розумними фразами... — нервово ковтаю, та додаю. — Просто скажи, що ненавидиш мене. Повір, — це буде куди зрозумілішим.
Дядько впивається у мене озлобленим поглядом. На його обличчі виступають жовна, але він мовчить. Це мовчання дратує мене.
— Чому ти мовчиш? — сухо цікавлюся.
— Капюшон з голови зніми, ти у приміщенні, а, то на підлітка схожа у цьому спортивному костюмі. І взагалі, що це за одяг на тобі? Мама вчила тебе, що ти маєш виглядати, як королева, за будь-яких умов. А ти..? На кого ти зараз схожа?!!
Я нервово ковтаю, це висловлювання зачіпає мене. Та мені зараз не хочеться взагалі нічого. І капюшон я знімати точно не буду.
— Олександре, не чіпляйся, який настрій, такий одяг.
— Єлизавето, я хвилююся за тебе...
Раптом випалює дядько чим спантеличує мене. Я не вірю у його слова, тому сухо прошу.
— Олександре, не потрібно... — далі змовчую, бо ж так хочеться сказати, — про свій гарем хвилюйся, а про мене не варто.
Кінах зітхає та присідає за стіл.
— Коротше, мала, я зателефонував обом твоїм батькам. Ти забороняла мені зробити це раніше, але я так не можу. До речі, твій дідусь, тобто, мій батько теж був на похороні...
Я почутим спантеличена. Хоча добре, що мене ніхто не займав, а все інше мене не хвилює. Але, мабуть, бабусі, це не дуже б сподобалося. Вона ненавиділа свого колишнього чоловіка Остапа Кінаха. А може кохала, але вибачити йому зраду, точно не змогла.
Я на таку заяву дядька реагую холодно.
— Мені байдуже. Я Остапа не знаю.
Олександр видихає й продовжує.
— Єлизавето, сподіваюся, ти в курсі, що через пів року, ти вступиш в права власності, і станеш повноцінним власником клініки. Тож тобі ні про, що турбуватися не варто. Адже мама про все подбала завчасно.
— В курсі. — холодно кидаю. Тамую у собі емоції жалю, втрати та придушую сльози.
Дядько теж мовчить, шумно видихнувши. Розумію, що йому теж, напевно, говорити нелегко.
— Коротше, Єлизавето, я сьогодні розмовляв З Анною Федорівною. — все ж продовжує Олександр. — Виявляється мама берегла тебе від новин про майбутню операцію, та від всього іншого також.
— А краще б вберегла себе для мене. — випалюю я, та намагаюся не заплакати. — Я вже доросла, та все ж мені тільки двадцять. Я багато чого іще не знаю. Клініка — це неабияка відповідальність. — нервово облизую губи, й пильно зиркаю на дядька. — А кому я зі своїми проблемами потрібна? Тобі? Чи може Анні Федорівні? А може мамі з татом? Може в них через двадцять років, раптом прокинеться батьківський інстинкт?!! — замовкаю, бо говорити складно, як і впоратися з надмірними емоціями. Витримую паузу, яку ніхто не порушує, а по ній додаю. — Саш, я нікому зі своїми проблемами не потрібна. Ні тобі, бо у тебе без мене проблем вистачає. Тобі не до мене, адже в тебе гарем. Та шалений темперамент, з яким ти не можеш впоратися. — знову на мить замовкаю, бо говорити нереально складно. — Батькам я теж не потрібна ні з клінікою, ні без... — У сонячному сплетінні утворюється тиск через, що розмовляти складно. — Зрештою, я бачити їх не хочу. Не було досі, не потрібно й надалі.
Раптом до мене підходить Орлов, і зупинившись надто близько заявляє.
— Єлизавето, ти мені потрібна, навіть якби була без клініки.