Глава 4.2

— Нікуди! — фиркаю, хоча чую пищання якогось пристрою. — Єлизавета палить біля альтанки.

— Арсене, вона покинула периметр маєтку, — запевняє мене товариш, та переконливо вказує поглядом на пристрій на стіні. На якому мигають дві зелені світлодіодні лампочки. Звідти ж іде цей противний звук. Поки я дивлюся на пристрій, то товариш тим часом додає. — Звук та індикатори свідчать про те, що хтось прочинив хвіртку, бо я вже увімкнув сигналізацію. — з мить Олександр стурбовано дивиться на мене, а тоді додає. — А якщо ми з тобою тут, то пішла Єлизавета. Більше нікому.

— Куди вона могла піти? — нервово питаю, бо вибрики малої солідно дратують.

— Звідси не видно! — відмахується Олександр, та невдоволено додає. — Схоже далеко пішла, і судячи з цього, можу сказати, що ви не знайшли спільної мови.

Я роздратовано видихаю та з люттю кидаю.

— Я за нею!

Вибігши з будинку пришвидшуюся. От тобі й вечірнє кардіо. Хоч злюся на малу, але серце щемить за неї. Насправді страшенно хвилююся, аби вона не наробила дурниць.

 Вибігши на дорогу, я помічаю, як Єлизавета входить у ліс, що росте зовсім поруч. Щодуху кидаюся за нею.

Ні, ну вона зовсім притрушена чи, що?

 Розумію, що вона вибита з колії життя, але її істерик не розумію.

 Навіщо вони?

Катерину ж все одно не повернути.

Наздоганяю Єлизавету вже на лісовій дорозі, і різко схопивши, притискаю до себе. Намагаюся вирівняти дихання, як від хвилювання, так і від бігу. Мені хочеться кричати не неї та не встигаю сказати нічого, бо вона раптом кладе свою голову мені на плече. Її пасивність мене дивує. Я спантеличений поведінкою малої. Кричати вже не можу, лиш зірвано питаю.

— Єлизавето, куди ти зібралася проти ночі? А головне, навіщо?

Чую як дівчина шморгає носом та зірвано кидає.

— Бо я... — кілька секунд мовчить, та додає. — Бо ти кричав на мене. І Сашко теж...

Я важко зітхаю, міцніше притискаючи малу до себе. Схоже Олександр не вдало почав свою розмову. Зараз ніч, і не час для серйозних бесід.

— Тихо, королево! Все, досить! І прошу не плач. — видихаю і лагідно наказую. — Ходімо краще додому.

— Я не плачу. — знову шморгає носом дівчина та тулиться до мене. — І додому не хочу.

Я пригортаю малу до себе міцніше. Мені важко контролювати себе, коли вона знаходиться отак зовсім поруч. Притуляюся до її шовковистого волосся, й хрипко шепочу.

— Тут холодно, Єлизавето. Ходім.

Забираю своє обличчя, бо дівчина підіймає голову з мого плеча, й зірвано шепоче.

— Гаразд. Ходімо.

Я в душі видихаю, і відпустивши Єлизавету з обіймів, беру за руку та веду додому. Сподіваюся, вона більше не втікатиме.

Дівчина мовчить, я ж вирішую не чіпати її. Знаю, що найідеальніше зараз було б вкласти малу спати, але чи не зірветься Олександр.

Веду Єлизавету міркуючи. Я хочу її за дружину, та чи вистачить у мене сил впоратися з її буйним темпераментом. Я ж її раніше знав, як спокійну та врівноважену. Схоже вона стримувала ці шалені якості в собі. А можливо втрата бабусі випустила на волю її внутрішнього звіра. Хоча її запал та зухвалість, нагадують мені самого себе у її роки.

Розумію, що мені треба якомога швидше приборкувати її темперамент, та брати за дружину, але робити це потрібно делікатно.