Глава 4.1

Я кілька секунд перебуваю у ступорі. Контролювати себе складно. Розумію, що вона на нервах, але принижувати себе, я точно не дам.

— Єлизавето, ти нариваєшся! Невже справді хочеш випробувати наші з Олександром нерви?!!

— Я хочу залишитись одна! — зірвано заявляє дівчина. — А вам якщо щось не...

— Єлизавето, ще слово, — різко перебиваю дівчисько, бо ж знаю, що вона хоче сказати. — Олександр привіз ліки в ампулах. Бачу вони тобі необхідні. Тож якщо не припиниш, ми силоміць зробимо тобі ін’єкцію.

— Варвари! — розлючено фиркає дівчина, і озлоблено дивиться на мене.

Її поведінка дратує, тому ще раз наказую.

— Негайно повертайся в будинок, та вислухай Сашка! Якщо не хочеш, аби я не був присутнім при цій розмові, я вас залишу.

Ще секунду дівчина стоїть, а тоді розвернувшись їде до воріт. Я у два кроки наздоганяю її та полоню в обіймах. Дивуюся, адже вона не пручається, а просто стоїть. Я відчуваю, як серце шалено колотиться в грудях. Я перенервував і зараз обіймаючи Єлизавету, відчуваю шалене збудження. Оскільки вона не пручається, обіймаю її міцніше. Знаю, що нерви здають у всіх, але шаленого спротиву дівчиська, зрозуміти не можу.

Притискаю її голову до свого плеча, та притулившись до неї вдихаю такий приємний аромат. Я закохався в неї давно, мабуть, роки два тому. Спочатку приховував свої почуття, бо ж їй лише вісімнадцять виповнилося. Потім це помітила бабуся малої. Їй я зізнався у всьому відразу. Тільки залицятися до малої не квапився, адже вона дружила зі своїм однолітком. Саме дружила, бо серйозних стосунків у них точно не було. В цьому я переконаний на всі сто.

— То, що ми робимо, Єлизавето? — хрипко цікавлюся. Обіймаючи це вредне дівчисько, відчуваю, шалене збудження. Та ледь стримую шалену пристрасть.

— Відпусти мене! — зірвано шепоче дівчина, та кволо намагається звільнитися.

Я не хочу її відпускати, бо знаю, що зараз знову втече. В голові промайнуло, що потрібно забрати від неї сигарети, а, то знову травитиметься. Але поки не роблю цього, лиш міцніше притискаю Єлизавету до себе, та невдоволено питаю.

— Королево, ти ще довго вередуватимеш?

— Довго! — фиркає дівчина, і насупившись капризно заявляє. — І я тобі не королева. Пусти мене, досить мене обіймати. Тобі це все одно ніяк не допоможе.

Я ще з мить тримаю її в обіймах, і таки відпускаю. Її демонстративна неприязнь, дратує мене. Я ж знаю, що робить вона це навмисно. Тільки збагнути навіщо, не можу.

Єлизавета відступає від мене, і вийнявши з кишені пачку сигарет, виймає одну сигарету і тремтячими руками підпалює її.

Я ж у цей момент почуваюся паршиво. І якщо чесно вперше в житті не знаю як діяти. Можна просто розвернутися та піти, але такі дії не для мене. Я не люблю здаватися, навіть в найскладніших ситуаціях. Але схоже зараз потрібно відступити та дати дівчині на повну насолодитися своїми капризами. Шумно зітхаю та стараюся вдавати байдужість у голосі.

— Гаразд, Єлизавето, травися, якщо тобі плювати на своє здоров’я. Я не можу тобі цього заборонити, ти ж не мала дитина.

Розвертаючись йду до будинку.

Хай залишиться сама, може її трохи попустить. Можливо тоді й замислиться над своєю поведінкою.

— Арсене! — раптом чую за спиною, її прохання зірваним голосом. В ньому проскакують нотки благання.

Я зупиняюся, так хочеться повернутися до неї, полонити в обійми, але я забороняю це собі. Та наче не чую йду до будинку. По-перше, мені холодно, бо на мені лише рожева тонка сорочка та штани від ділового костюма. А по-друге, поступатися їй не хочу.

Я в середині киплю, бо ж при усім капризи малої переходять здорову межу. Можливо їй і справді просто потрібно залишитись на одинці, але я не розумію цього.

Повертаюся на кухню до Олександра, який одразу напружено питає.

— Куди вона пішла?