Глава 4

Арсен.

— Я придушу її! — реве Олександр, коли гримають вхідні двері в будинку.

Кінах миттю встає з-за столу. Я розумію, що він наздоганятиме малу, тому прошу.

— Олександре, зачекай! Давай я поговорю з нею?!!

Товариш зупинившись, невдоволено зиркає на мене.

— Іди, Ромео! — фиркає розлючено. — І поквапся, бо вона вже напевно пів села розбудила своїм кашлем. Вона ж палити не вміє.

Я підіймаюся, залишивши свою недопиту каву, та йду з кухні. Саме опиняюся у дверях, як голос товариша змушує мене зупинитися.

— Арсене, десять раз подумай, перш ніж починати стосунки з Єлизаветою. Повір мені, Ліля здасться тобі Ангелом, в порівнянні з нею.

— Не хвилюйся, я впораюся! — відмахуюся. — Я приборкаю цього милого демона.

— Дивись не обламайся! — лютує дядько малої. Я знаю, що він добряче нервує. Йому незручно переді мною через імпульсивність племінниці.

Покинувши кухню, я виходжу на вулицю, де на повну розійшлася холодна осіння ніч.

На дворі клубочиться туман. Я кліпаю, адже мою увагу привертає яскравий вогник. Я приглядаюся, і при світлі нічного ліхтаря помічаю Єлизавету, що спокійно стоїть та палить сигарету. Мене пересмикує. Я моментально спалахую гнівом. Поспіхом подаюся до дівчиська, і буквально вириваю сигарету у неї з рук. Викинувши недопалок у смітник, розлючено зиркаю на неї.

— Вирішила справді стравити себе? Чи може палиш, аби мене розізлити? — низьким басом шиплю, адже на дворі ніч. Не хочу аби нас чула вся округа. Бо через туман, повітря розріджене, і акустика доволі хороша.

Єлизавета зміривши мене з ніг до голови, зухвало фиркає.

— Яке тобі діло, до того, що я роблю? Це моє життя...

Вона розвернувшись хоче піти. Та я миттю ловлю її тонкий зап’ясток, й притягую до себе.

— Послухай мене, королево. Статус, який тобі надала Катерина Андріївна, потрібно підтримувати, а не опускатися на саме дно. Бо зараз ти поводишся, як вулична дівка, яка тільки но вернулася з траси.

Дівчина смикається та повними очима сліз дивиться на мене. З її красивих вуст злітають не приємні мені слова.

— Послухай, принце, досить мене виховувати! Ти не маєш на це жодного права. А якщо щось не подобається, вихід там, — дівчина вказує кивком голови на ворота.

Я кілька секунд перебуваю у ступорі. Контролювати себе складно. Розумію, що вона на нервах, але принижувати себе, я точно не дам.

— Єлизавето, ти нариваєшся! Невже справді хочеш випробувати наші з Олександром нерви?!!

— Я хочу залишитись одна! — зірвано заявляє дівчина. — А вам якщо щось не...

— Єлизавето, ще слово, — різко перебиваю дівчисько, бо ж знаю, що вона хоче сказати. — Олександр привіз ліки в ампулах. Бачу вони тобі необхідні. Тож якщо не припиниш, ми силоміць зробимо тобі ін’єкцію.

— Варвари! — розлючено фиркає дівчина, і озлоблено дивиться на мене.

Її поведінка дратує, тому ще раз наказую.

— Негайно повертайся в будинок, та вислухай Сашка! Якщо не хочеш, аби я не був присутнім при цій розмові, я вас залишу.

Ще секунду дівчина стоїть, а тоді розвернувшись їде до воріт. Я у два кроки наздоганяю її та полоню в обіймах. Дивуюся, адже вона не пручається, а просто стоїть. Я відчуваю, як серце шалено колотиться в грудях. Я перенервував і зараз обіймаючи Єлизавету, відчуваю шалене збудження. Оскільки вона не пручається, обіймаю її міцніше. Знаю, що нерви здають у всіх, але шаленого спротиву дівчиська, зрозуміти не можу.

Притискаю її голову до свого плеча, та притулившись до неї вдихаю такий приємний аромат. Я закохався в неї давно, мабуть, роки два тому. Спочатку приховував свої почуття, бо ж їй лише вісімнадцять виповнилося. Потім це помітила бабуся малої. Їй я зізнався у всьому відразу. Тільки залицятися до малої не квапився, адже вона дружила зі своїм однолітком. Саме дружила, бо серйозних стосунків у них точно не було. В цьому я переконаний на всі сто.

— То, що ми робимо, Єлизавето? — хрипко цікавлюся. Обіймаючи це вредне дівчисько, відчуваю, шалене збудження. Та ледь стримую шалену пристрасть.

— Відпусти мене! — зірвано шепоче дівчина, та кволо намагається звільнитися.

Я не хочу її відпускати, бо знаю, що зараз знову втече. В голові промайнуло, що потрібно забрати від неї сигарети, а, то знову травитиметься. Але поки не роблю цього, лиш міцніше притискаю Єлизавету до себе, та невдоволено питаю.

— Королево, ти ще довго вередуватимеш?

— Довго! — фиркає дівчина, і насупившись капризно заявляє. — І я тобі не королева. Пусти мене, досить мене обіймати. Тобі це все одно ніяк не допоможе.

Я ще з мить тримаю її в обіймах, і таки відпускаю. Її демонстративна неприязнь, дратує мене. Я ж знаю, що робить вона це навмисно. Тільки збагнути навіщо, не можу.

Єлизавета відступає від мене, і вийнявши з кишені пачку сигарет, виймає одну сигарету і тремтячими руками підпалює її.

Я ж у цей момент почуваюся паршиво. І якщо чесно вперше в житті не знаю як діяти. Можна просто розвернутися та піти, але такі дії не для мене. Я не люблю здаватися, навіть в найскладніших ситуаціях. Але схоже зараз потрібно відступити та дати дівчині на повну насолодитися своїми капризами. Шумно зітхаю та стараюся вдавати байдужість у голосі.

— Гаразд, Єлизавето, травися, якщо тобі плювати на своє здоров’я. Я не можу тобі цього заборонити, ти ж не мала дитина.

Розвертаючись йду до будинку.

Хай залишиться сама, може її трохи попустить. Можливо тоді й замислиться над своєю поведінкою.

— Арсене! — раптом чую за спиною, її прохання зірваним голосом. В ньому проскакують нотки благання.

Я зупиняюся, так хочеться повернутися до неї, полонити в обійми, але я забороняю це собі. Та наче не чую йду до будинку. По-перше, мені холодно, бо на мені лише рожева тонка сорочка та штани від ділового костюма. А по-друге, поступатися їй не хочу.

Я в середині киплю, бо ж при усім капризи малої переходять здорову межу. Можливо їй і справді просто потрібно залишитись на одинці, але я не розумію цього.