Глава 3.1

Я кілька секунд стою. Відчуваю виражене тремтіння. Близька присутність Орлова змушує мене нервувати. Розвернувшись таки йду до плити.

Набравши в чайник води ставлю його на плиту. Все роблю автоматично, бо майбутня розмова з дядьком хвилює мене. Сумніваюся, що він мені повідомить, те чого я не знаю. А якщо замислив виховувати мене, та ще й при Арсенові, то він дуже пошкодує про це.

Арсен та дядько присідають за кухонний столик, і тихо щось обговорюють. Мова йде про справи Орлова, тому в їхню розмову не вдаюся.

Приготувавши каву, несу три чашки на таці до столу. Розставляю напій, й присідаю в іншому кінці столу, по далі від цих двох. А вони відверто, обоє дивляться на мене.

— Єлизавето, взагалі-то ми не кусаємося, — нагадує Олександр.

— Мені тут краще. — видихаю та впевнено зиркнувши на дядька нагадую. — Я слухаю тебе, Олександре.

Дядько з хвилину невдоволено дивиться на мене, а тоді видихнувши починає.

— Єлизавето, я вчора телефонував твоїм батькам. Батько...

Я від цих слів моментально спалахую всередині. Схоже Олександр вирішив познущатися.

— У мене немає батьків! — різко перебиваю його. Мій голос звучить з ненавистю, а тремтіння стає більше помітнішим. При згадці про батьків, я відчуваю образу та ненависть.

— Єлизавето, в першу чергу, я телефонував своєму брату...

Я нервово ковтаю та розмішую каву у чашці. Хитромудрість дядька виводить мене зі себе. Я при усій своїй вихованості, вкотре перебиваю його.

— Я проти твого брата нічого не маю. Але він мені не батько. Він же навіть на похорон бабусі не приїхав... Хто він після цього? — зірвано питаю та цікавлюся. — Сподіваюся колишній дружині свого брата, ти не телефонував?

— Єлизавето!!! — зривається криком Кінах.

— Не кричи на мене! — зірвано наказую я. Схоже мої висловлювання дратують дядька, але я сказала правду.

— А ти не виводь мене і я не кричатиму.

Бачу в очах дядька повно гніву. Схоже він сподівався, що в присутності його товариша, я поводитимуся по-іншому.

Доки я мізкую він невдоволено фиркає.

— Мала, досить закочувати істерики! Невже так важко вислухати мене.

Нерви здають. Я схопившись з-за столу, йду на вихід. На спеціальному низькому виступі, лежать запальничка та сигарети. Хапаю їх на ходу та йду з кухні.

— Єлизавето! — волає дядько. — повернися і сигарети поклади!

Я ж втікаю. Коли опиняюся у прихожій, чую як Олександр волає.

— Вона мене дістала!

Я взуваю кросівки на високій платформі й покидаю будинок. Йду до альтанки. На дворі все закутане туманом.

Я люблю осінь, навіть таку сиру, холодну та похмуру, але цьогоріч вона принесла мені стільки болю, що не знаю, як маю впоратися з ним.

Я важко зітхаю. Олександр вивів мене зі себе, своєю заявою про моїх батьків. Я зачаїла глибоку образу на них. Вони покинули мене, коли мені було лише шість місяців. Вони ж за двадцять років жодного разу не згадали про мене. Жили своїм життям, в якому для мене місця не було.

Бабуся справді замінила мені їх обох. Не зреклася, не віддала в інтернат, а ростила. Я розумію, що її угода з Орловим це страховка на моє безтурботне майбутнє, але прийняти це, мені нереально важко. І як бути з цією угодою, я поки не вирішила.