Глава 3

ЄЛИЗАВЕТА!

Опинившись на кухні одразу набираю повний стакан води, і п’ю малими ковтками. Щойно почуте не дає мені спокою.

Я знала, що Орлов розлучений. Тільки не знала таких пікантних деталей з його життя. Не розумію, як бабуся могла дати благословення на наш шлюб. Так я відчувала симпатію до Арсена. Я справді їй сказала, що хотіла б заміж за такого чоловіка як він, але ж не в буквальному розумінні.

Мене чомусь лякають зізнання Арсена щодо мене. Я боюся йому повірити. Бо все, що відбувається, скидається на шлюб з розрахунку, а я так не хочу. Тому я не здамся. Сподіваюся коли терпіння Орлова закінчиться, він піде з мого життя.

Мені важко визначитися, що я зараз почуваю до цього чоловіка. Дізнавшись про аферу з угодою, я на емоціях. Та й після втрати бабусі ще оговтатися не можу.

Роблю черговий ковток води, і помічаю як тремтять мої руки. Заспокоїтися важко, а нормально мізкувати іще важче. Погляд стрибає на годинник на руці, 00:31.

Не дивно, що я почуваюся так паршиво.

 На дворі ніч, пора спати.

 Спираюся на кухонну тумбу і знову намагаюся зрозуміти, чим керувалася бабуся, підписуючи цю угоду.

— Чому, ти не спиш, Єлизавето?

Здригаюся від несподіванки. Голос дядька в тиші налякав мене. Злякавшись випускаю склянку з рук, яка з грюкотом розбивається біля моїх ніг.

Мій розгублений погляд стрибає на дядька. Дивимось одне на одного кілька секунд, а тоді я обережно відступаю від розбитої склянки.

— Вибач, не хотів тебе налякати, — винувато кидає дядько зупиняючись поруч. — Але, мала, справді, чому ти не спиш?

Я кілька секунд дивлюся на дядька. Хочеться так багато йому сказати, але зараз я не готова до цієї розмови. Переводжу погляд на розбиту склянку, й тихо відмахуюся.

— Не можу заснути.

— Мала, тобі потрібно відпочивати. — Олександр бере віник та совок, і заходиться змітати розбите скло. — Анна Федорівна передала тобі ліки. Там в основному антидепресанти. Вона наказувала, аби ти прийняла хоч щось. Казала, ти обереш, що тобі підходить.

— Я нічого не прийматиму! — фиркаю. Мене бісить, що всі знають, що мені потрібно, і як мені краще жити. — В мене немає депресії, чи ще чогось. Я впораюся без таблеток.

— Єлизавето, це не обговорюється, — гримає Олександр та наполегливо заявляє. — Анна сказала ти повинна пити таблетки.

— Іди під три чорти, зі своєю Анною та таблетками разом! — фиркаю я та розвернувшись йду на вихід з кухні.

Встигаю дійти до дверей, як в їх проймі з’являється Арсен, а дядько тим часом суворо наказує.

— Єлизавето, повернися!

Я ж зустрічаюся з Орловим очима. Він надто відверто дивиться на мене. Від чого я задихаюся. Не можу пояснити, що відчуваю до цього чоловіка. Можливо боюся його, чи, то ненавиджу, чи може це щось інше...

— Єлизавето, нам потрібно серйозно поговорити. — чую зовсім поруч невдоволений голос Олександра. — Якщо ти вже все одно не спиш, тож тратьмо час з користю. Мені потрібно тобі багато розповісти.

— А завтра ти на це не матимеш часу? — розлючено оглядаюся на Олександра. — Знову полетиш до своїх силіконових краль?!!

— Єлизавето! — лютує дядько та висипає скло у смітник.

Я пильно спостерігаю за ним та відступаю від дверей. Стараюся не дивитися на Арсена, який здається пропалює мене поглядом.

— Олександре, я не питиму ліки, тож не потрібно цих розмов.

— Мова піде не тільки про ліки, — фиркає дядько. — Тож припини вередувати та приготуй три кави.