ЄЛИЗАВЕТА!
Опинившись на кухні одразу набираю повний стакан води, і п’ю малими ковтками. Щойно почуте не дає мені спокою.
Я знала, що Орлов розлучений. Тільки не знала таких пікантних деталей з його життя. Не розумію, як бабуся могла дати благословення на наш шлюб. Так я відчувала симпатію до Арсена. Я справді їй сказала, що хотіла б заміж за такого чоловіка як він, але ж не в буквальному розумінні.
Мене чомусь лякають зізнання Арсена щодо мене. Я боюся йому повірити. Бо все, що відбувається, скидається на шлюб з розрахунку, а я так не хочу. Тому я не здамся. Сподіваюся коли терпіння Орлова закінчиться, він піде з мого життя.
Мені важко визначитися, що я зараз почуваю до цього чоловіка. Дізнавшись про аферу з угодою, я на емоціях. Та й після втрати бабусі ще оговтатися не можу.
Роблю черговий ковток води, і помічаю як тремтять мої руки. Заспокоїтися важко, а нормально мізкувати іще важче. Погляд стрибає на годинник на руці, 00:31.
Не дивно, що я почуваюся так паршиво.
На дворі ніч, пора спати.
Спираюся на кухонну тумбу і знову намагаюся зрозуміти, чим керувалася бабуся, підписуючи цю угоду.
— Чому, ти не спиш, Єлизавето?
Здригаюся від несподіванки. Голос дядька в тиші налякав мене. Злякавшись випускаю склянку з рук, яка з грюкотом розбивається біля моїх ніг.
Мій розгублений погляд стрибає на дядька. Дивимось одне на одного кілька секунд, а тоді я обережно відступаю від розбитої склянки.
— Вибач, не хотів тебе налякати, — винувато кидає дядько зупиняючись поруч. — Але, мала, справді, чому ти не спиш?
Я кілька секунд дивлюся на дядька. Хочеться так багато йому сказати, але зараз я не готова до цієї розмови. Переводжу погляд на розбиту склянку, й тихо відмахуюся.
— Не можу заснути.
— Мала, тобі потрібно відпочивати. — Олександр бере віник та совок, і заходиться змітати розбите скло. — Анна Федорівна передала тобі ліки. Там в основному антидепресанти. Вона наказувала, аби ти прийняла хоч щось. Казала, ти обереш, що тобі підходить.
— Я нічого не прийматиму! — фиркаю. Мене бісить, що всі знають, що мені потрібно, і як мені краще жити. — В мене немає депресії, чи ще чогось. Я впораюся без таблеток.
— Єлизавето, це не обговорюється, — гримає Олександр та наполегливо заявляє. — Анна сказала ти повинна пити таблетки.
— Іди під три чорти, зі своєю Анною та таблетками разом! — фиркаю я та розвернувшись йду на вихід з кухні.
Встигаю дійти до дверей, як в їх проймі з’являється Арсен, а дядько тим часом суворо наказує.
— Єлизавето, повернися!
Я ж зустрічаюся з Орловим очима. Він надто відверто дивиться на мене. Від чого я задихаюся. Не можу пояснити, що відчуваю до цього чоловіка. Можливо боюся його, чи, то ненавиджу, чи може це щось інше...
— Єлизавето, нам потрібно серйозно поговорити. — чую зовсім поруч невдоволений голос Олександра. — Якщо ти вже все одно не спиш, тож тратьмо час з користю. Мені потрібно тобі багато розповісти.
— А завтра ти на це не матимеш часу? — розлючено оглядаюся на Олександра. — Знову полетиш до своїх силіконових краль?!!
— Єлизавето! — лютує дядько та висипає скло у смітник.
Я пильно спостерігаю за ним та відступаю від дверей. Стараюся не дивитися на Арсена, який здається пропалює мене поглядом.
— Олександре, я не питиму ліки, тож не потрібно цих розмов.
— Мова піде не тільки про ліки, — фиркає дядько. — Тож припини вередувати та приготуй три кави.
Я кілька секунд стою. Відчуваю виражене тремтіння. Близька присутність Орлова змушує мене нервувати. Розвернувшись таки йду до плити.
Набравши в чайник води ставлю його на плиту. Все роблю автоматично, бо майбутня розмова з дядьком хвилює мене. Сумніваюся, що він мені повідомить, те чого я не знаю. А якщо замислив виховувати мене, та ще й при Арсенові, то він дуже пошкодує про це.
Арсен та дядько присідають за кухонний столик, і тихо щось обговорюють. Мова йде про справи Орлова, тому в їхню розмову не вдаюся.
Приготувавши каву, несу три чашки на таці до столу. Розставляю напій, й присідаю в іншому кінці столу, по далі від цих двох. А вони відверто, обоє дивляться на мене.
— Єлизавето, взагалі-то ми не кусаємося, — нагадує Олександр.
— Мені тут краще. — видихаю та впевнено зиркнувши на дядька нагадую. — Я слухаю тебе, Олександре.
Дядько з хвилину невдоволено дивиться на мене, а тоді видихнувши починає.
— Єлизавето, я вчора телефонував твоїм батькам. Батько...
Я від цих слів моментально спалахую всередині. Схоже Олександр вирішив познущатися.
— У мене немає батьків! — різко перебиваю його. Мій голос звучить з ненавистю, а тремтіння стає більше помітнішим. При згадці про батьків, я відчуваю образу та ненависть.
— Єлизавето, в першу чергу, я телефонував своєму брату...
Я нервово ковтаю та розмішую каву у чашці. Хитромудрість дядька виводить мене зі себе. Я при усій своїй вихованості, вкотре перебиваю його.
— Я проти твого брата нічого не маю. Але він мені не батько. Він же навіть на похорон бабусі не приїхав... Хто він після цього? — зірвано питаю та цікавлюся. — Сподіваюся колишній дружині свого брата, ти не телефонував?
— Єлизавето!!! — зривається криком Кінах.
— Не кричи на мене! — зірвано наказую я. Схоже мої висловлювання дратують дядька, але я сказала правду.
— А ти не виводь мене і я не кричатиму.
Бачу в очах дядька повно гніву. Схоже він сподівався, що в присутності його товариша, я поводитимуся по-іншому.
Доки я мізкую він невдоволено фиркає.
— Мала, досить закочувати істерики! Невже так важко вислухати мене.
Нерви здають. Я схопившись з-за столу, йду на вихід. На спеціальному низькому виступі, лежать запальничка та сигарети. Хапаю їх на ходу та йду з кухні.
— Єлизавето! — волає дядько. — повернися і сигарети поклади!
Я ж втікаю. Коли опиняюся у прихожій, чую як Олександр волає.