Глава 2.1

Я вся напружуюся. Тепер цікаво, чи знав про цю угоду Олександр.

— Арсене, наберися терпіння. Малій важко. Вона ж по суті залишилася одна. — дядько зітхає. — З мене толку нуль. Мені самому важко. Я втратив матір. — дядько на кілька секунд замовкає, а далі здавлено додає. — Я намагаюся триматися, але єдиним ліком зараз, є алкоголь та дівки. Так легше, забуваю про все на світі. — жаліється Олександр.

— Не захоплююся! — наказує Орлов. — І з гаремом своїм зав’язуй. Краще помирися з Яною.

— Я спробую! — обіцяє Олександр, а вже за мить його голос звучить зірвано. — Розумієш, Арсене, в мене в голові все не вкладається. Мама ж почувалася добре. Запевняла, що зробить операцію, та бігатиме ще до ста років... — Він замовкає, витримуючи важку паузу. — Я не можу це все збагнути. Як тепер жити? Ми бачилися рідко, але я знав, що мама жива, здорова. Вона чекає мене. Знав, що можу в будь-який момент приїхати до неї. Можу їй зателефонувати, почути її голос. Навіть посеред ночі.

Дядько замовкає. Я ж притулившись до стіни, витираю сльози, що скочуються по щоках.

— Сашко, тримайся! — чую голос Орлова. — Ти не маєш права розкисати. Та й малій твоя підтримка потрібна, бо рідніших ніж ти, у неї немає. — чоловік шумно зітхає та додає. — Бо мене вона ігнорить, і схоже після сьогоднішньої нашої розмови, ненавидить.

— З чого ти це взяв? — напружено цікавиться Олександр.

— З її поведінки! — фиркає Орлов, а за мить здавлено доповнює. — І схоже, вона ще підтримує стосунки, з цим Владиславом.

— Друже, ти, що ревнуєш? — глузливо допитується дядько.

— Ні, я щасливий! — відмахується Арсен. — Єлизавета без п’яти хвилин моя наречена, а вона зненавиділа мене, і схоже має почуття до цього нікчемного шмаркача... Який на повну крутить роман з полячкою.

Я нервово ковтаю, адже Владислав телефонував мені перед усіма цими фатальними подіями. Він запевняв, що у нього зі Златою все скінчено. Хотів знову поновити наші стосунки. Та й чутки недобрі ходять про Злату. Я вже не знаю кому вірити.

Схоже Владислав обманув.

Від цього почуваюся паршиво. Але зараз мені уже не боляче, боляче було коли я дізналася про це вперше. А тепер навіть байдуже.

— Арсене, я не бачу в цьому проблеми...

Кліпаю, адже надто впевнений голос дядька, змушує мене повернутися в реальність.

— Ромео, ти схоже розкис. Жінки й дівчата, вони ж люблять впевненість та наполегливість зі сторони чоловіків. А Єлизавета, вона лише зовні біла та пухнаста. Насправді вона досить вперта, цілеспрямована. І затям друже, мала знає, чого хоче. Тож спуску давати їй не можна. Бо раз поступишся, то потім все життя в зубах капці носитимеш.

Чую як Орлов важко зітхає. А я стримую лють та образу на дядька.

Ще мені порадник знайшовся. Хай но ми залишимось на одинці. Я тобі розповім.

— Якби ж все було так легко. — відриває мене від мого мовчазного обурення Орлов. — Я зараз не можу на неї тиснути. Їй і так не солодко. А коли заглядаю у ці аквамаринові очі, то взагалі пропадаю. Але не впевнений, що мого терпіння вистачить на довго...

— О-о-о! — протягує Олександр. — Друже, та ти влип по повній. Моя тобі порада, — не поступайся моїй дівчинці, якщо не хочеш плакати потім. І пам’ятай жінки люблять впевнених та владних чоловіків. Зрештою суди сам. Лілька он тобі роги наставила, а ти...

— Досить, Сашко! — різко перебиває дядька Орлов.

От Олександр гнида. Хоча його я десь теж розумію, він теж розлучений, через те, що застав дружину на зраді. Але такі поради давати, щодо мене, — це занадто.

А ще мене бентежать останні слова Арсена. Судячи з його слів, він ще стримується.

Тож чого чекати, коли йому болти зріже?!!

Я відхиляюся від стіни, і на пальчиках прямую на кухню. Не хочу слухати цю розмову далі, та й спрага дошкуляє.