Глава 2

ЄЛИЗАВЕТА.

Піднявшись у свою спальню я замкнулася, і виплакавшись від душі, заснула. Прокинулася коли на дворі вже була ніч, але шалена спрага змусила мене піднятися, та спуститися вниз.

Я тихо покидаю свою кімнату. Знявши капці, залишаю їх біля своїх дверей. Лише у шкарпетках, подаюся вниз. Я щиро сподіваюся, що Орлов вже заснув. Бо не маю найменшого бажання перетинатися з ним. Він став мені огидним, після цієї підписаної, таємної угоди.

 Це підло! Це підстава, як зі сторони бабусі, так і зі сторони Арсена.

Що з цим робити, я поки не вирішила, але заміж за Орлова, я точно не вийду.

Обережно переступаю дерев’яні сходинки, які злегка поскрипують при ході. Надто тихо спускаюся у напівтемряві. На сходовому майданчику зупиняюся, бо бачу промінь світла внизу, що падає, з не щільно зачинених дверей кабінету. Прислухаючись, чую тихі чоловічі голоси.

Я безшумно спускаюся у вітальню, та роблю кілька кроків, у бік кабінету. Зупинившись біля стіни, завмираю, прислухаючись до розмови. Один з голосів належить Арсену, а інший точно моєму дядьку Олександру.

Отже, він все ж приїхав. Невже покинув свій гарем? Дивно!

— Арсене, а як же Денис?

Вириває мене з роздумів голос дядька.

— Друже, ти ж ще донедавна вважав його, своїм сином?!! Зрештою за одинадцять років, ти звик до нього...

Я знаю, що в Орлова є син Денис, але про, що зараз мова, не зовсім розумію.

З кабінету доноситься важке зітхання Арсена.

— Ми з малим домовилися зустрічатися, та підтримувати зв’язок. Хоч як виявилося він мені не рідний, але ми з ним не чужі. — Орлов знову шумно зітхає, та пригнічено додає. — Якби не мій адвокат, я б справді ніколи не дізнався, про зради Лільки. Уявити не можу як міг бути таким сліпим. — чоловік витримує паузу, по якій невесело продовжує. — Але, що тут казати, моя колишня не тільки акторка з дипломом, вона й акторка по життю. От і запудрила мені мізки так, що я стільки років, мов сліпий ходив.

— Так, друже, тобі не позаздриш. Чотирирічний процес розлучення, це справді треба мати сталеві нерви. — зі співчуттям кидає Олександр. — Але я не розумію, навіщо ти віддав Лільці будинок, машину, та ще й погодився виплачувати аліменти на утримання Дениса та її особисте життя.

— Аби відстала. — фиркає невдоволений Арсен. — Бачити її не можу. Якби я не погодився на ці умови, то процес розлучення тривав би ще зо два роки. Не хочу мати з цим стервом нічого спільного. — чоловік зітхає та додає. — Хочу почати своє життя заново.

— З малою! — хмикнувши питає дядько. — До речі, що у вас з Єлизаветою?

— Нічого! — фиркає невдоволено Орлов. — Виявляється Катерина Андріївна, нічого їй не розповіла про нашу угоду. Мабуть, не встигла. От мала тепер кіпішує, і виносить мені мізки. А сьогодні взагалі заявила, що заміж за мене не вийде.

Я вся напружуюся. Тепер цікаво, чи знав про цю угоду Олександр.

— Арсене, наберися терпіння. Малій важко. Вона ж по суті залишилася одна. — дядько зітхає. — З мене толку нуль. Мені самому важко. Я втратив матір. — дядько на кілька секунд замовкає, а далі здавлено додає. — Я намагаюся триматися, але єдиним ліком зараз, є алкоголь та дівки. Так легше, забуваю про все на світі. — жаліється Олександр.

— Не захоплююся! — наказує Орлов. — І з гаремом своїм зав’язуй. Краще помирися з Яною.

— Я спробую! — обіцяє Олександр, а вже за мить його голос звучить зірвано. — Розумієш, Арсене, в мене в голові все не вкладається. Мама ж почувалася добре. Запевняла, що зробить операцію, та бігатиме ще до ста років... — Він замовкає, витримуючи важку паузу. — Я не можу це все збагнути. Як тепер жити? Ми бачилися рідко, але я знав, що мама жива, здорова. Вона чекає мене. Знав, що можу в будь-який момент приїхати до неї. Можу їй зателефонувати, почути її голос. Навіть посеред ночі.

Дядько замовкає. Я ж притулившись до стіни, витираю сльози, що скочуються по щоках.

— Сашко, тримайся! — чую голос Орлова. — Ти не маєш права розкисати. Та й малій твоя підтримка потрібна, бо рідніших ніж ти, у неї немає. — чоловік шумно зітхає та додає. — Бо мене вона ігнорить, і схоже після сьогоднішньої нашої розмови, ненавидить.

— З чого ти це взяв? — напружено цікавиться Олександр.

— З її поведінки! — фиркає Орлов, а за мить здавлено доповнює. — І схоже, вона ще підтримує стосунки, з цим Владиславом.

— Друже, ти, що ревнуєш? — глузливо допитується дядько.

— Ні, я щасливий! — відмахується Арсен. — Єлизавета без п’яти хвилин моя наречена, а вона зненавиділа мене, і схоже має почуття до цього нікчемного шмаркача... Який на повну крутить роман з полячкою.

Я нервово ковтаю, адже Владислав телефонував мені перед усіма цими фатальними подіями. Він запевняв, що у нього зі Златою все скінчено. Хотів знову поновити наші стосунки. Та й чутки недобрі ходять про Злату. Я вже не знаю кому вірити.

Схоже Владислав обманув.

Від цього почуваюся паршиво. Але зараз мені уже не боляче, боляче було коли я дізналася про це вперше. А тепер навіть байдуже.

— Арсене, я не бачу в цьому проблеми...

Кліпаю, адже надто впевнений голос дядька, змушує мене повернутися в реальність.

— Ромео, ти схоже розкис. Жінки й дівчата, вони ж люблять впевненість та наполегливість зі сторони чоловіків. А Єлизавета, вона лише зовні біла та пухнаста. Насправді вона досить вперта, цілеспрямована. І затям друже, мала знає, чого хоче. Тож спуску давати їй не можна. Бо раз поступишся, то потім все життя в зубах капці носитимеш.

Чую як Орлов важко зітхає. А я стримую лють та образу на дядька.

Ще мені порадник знайшовся. Хай но ми залишимось на одинці. Я тобі розповім.

— Якби ж все було так легко. — відриває мене від мого мовчазного обурення Орлов. — Я зараз не можу на неї тиснути. Їй і так не солодко. А коли заглядаю у ці аквамаринові очі, то взагалі пропадаю. Але не впевнений, що мого терпіння вистачить на довго...