Глава 1.2

— Чому в будинку так холодно? — раптом порушує тишу Єлизавета.

— Тому, що опалення на мінімумі.

Дівчина шумно зітхає, і невдоволено фиркає.

— А чому воно на мінімумі? Ти вирішив економити? — вона на кілька хвилин замовкає, та зірвано заявляє. — Мені холодно!

Я розумію, що моя дівчинка кидається колючими фразами, аби допекти мені. Бо ж вона чудово знає, що я мультимільярдер.

Я з мить мовчу, а тоді холодно наказую.

— Якщо холодно, ходи сюди, зігрію!

— Обійдуся! — шипить дівчисько, і навіть не дивлячись у мій бік наказує. — Покажи мені цю нотаріальну угоду. Я хочу її бачити. Хочу бути певною, що ти мені не брешеш.

— Випий каву, і тоді я все тобі покажу. — суворо гаркаю, бо її поведінка починає діймати мене.

Краєм ока спостерігаю за малою, яка вперто стоїть на тому ж місці ще кілька хвилин, а тоді все ж йде до плити.

Я ж не оглядаюся, але вже за хвилину, чую цокіт чашки та невдоволений голос Єлизавети.

— Все! Випила. Показуй угоду.

Я здивовано оглядаюся. Мені цікаво випила, чи вилила в мийку. Підходжу ближче. Ставлю свою чашку біля мийки, і розумію, що випила, та очевидно одним махом.

— Ходімо в кабінет! — суворо наказую, та оминувши малу йду з кухні.

Вже доходжу до кабінету, як Єлизавета наздоганяє мене. Прочинивши двері пропускаю її всередину. Вона невдоволено проходить повз. Я вмикаю світло, та йду до сейфа. Набираю код та відчиняю дверцята.

— Звідкіля ти знаєш код від сейфа? — чую невдоволене допитування позаду.

Я ж мовчки беру угоду Катерини Мілевської, і повертаюся до дівчини обличчям. Вирішую, що більше не буду шкодувати цю капризну красуню.

— Королево, ти або корону зніми, або притримуй її, і нарешті почуй мене. Я для твоєї бабусі уже потенційний зять. — доки мала шоковано витріщається на мене, передаю їй нотаріально завірену угоду. В якій зобов’язуюся, піклуватися про Єлизавету у разі смерті Катерини, та взяти її за дружину. А ще купа пунктів, в яких описано, що я повинен опікуватися малою до кінця своїх днів.

Єлизавета збентежено бігає по документах поглядом, вивчаючи їх, а за кілька хвилин підіймає очі на мене. Часто кліпає, змахує скупі сльози, і хрипким тремтячим голосом висловлюється.

— Арсене, що це? Гаразд, бабуся..! Її я ще можу зрозуміти... — дівчина шморгає носом та продовжує. — Вона боялася, що не виживе, хвилювалася за мене... А ти? Навіщо я тобі?

— Я просто хочу тебе за дружину, — сухо відпалюю на її запитання. Вона вивела мене зі себе, тому ніжитися з нею не збираюся.

Єлизавета знову великими очима дивиться на мене, а тоді зі свіжими сльозами зривається.

— Ти...! Ви..! Як же у вас все просто! — волає дівчина. — А як же я?

— А ти дала свою згоду на наш шлюб, бо без твоєї згоди, не була б підписана ця угода.

Єлизавета кидає угоду на стіл, й розлючено шипить.

— Я на наш шлюб згоди не давала. І заміж за тебе не вийду. Це підстава!

Розвернувшись Єлизавета поспішно йде на вихід з кабінету. Її поведінка, мене нервує ще більше, тому волаю їй у слід.

— Мала, повернися! Я тебе не відпускав.

Та вона йде наче не чує, голосно гримнувши дверима. Я лише зітхаю. Забираю угоду, і кладу у сейф.

Я справді не думав, що цей милий, юний ангел, має душу демона. Хоч з іншої сторони, якщо Катерина справді їй нічого не розповіла, то я її розумію. І судячи з того, що відбувається, Катерина не встигла нічого розповісти малій. Що ж доведеться тепер чекати, доки мала заспокоїться після втрати бабусі, бо ж Катерина була малій, як за батька, так і за матір. А тепер Єлизавета залишилася одна, і на її тендітних плечах лежить велика відповідальність, керування клінікою та навчання.

Розумію, що їй буде не легко, але цій красуні поступатися не можна. Їй лише двадцять, але її впертості, та войовничості можуть позаздрити чоловіки.

Ми тиждень живемо в одному будинку, і вона виставила чіткі кордони між нами. Але моєї терплячості на довго не вистачить. Дуже скоро я ці барикади поламаю.