Глава 1.1

— Шкода, королево, але це так! — я зітхаю, і вирішую бути відвертим з дівчиськом. Знаю, що окрім мене, цій красуні ніхто правду не розповість.

Олександр — дядько малої, надто зайнятий своїм гаремом та нестабільними стосунками з Яною. З цією дівчиною Кінах намагається влаштувати особисте життя. Але виходить поганенько, бо він все ніяк не може розпрощатися з розгульним способом життя. Що солідно псує його намагання.

— Ти обманюєш! — з вираженою недовірою фиркає Єлизавета, порушуючи паузу, що затягнулася.

Я зітхаю. Розумію, що дівчина опинилася сам на сам зі життям. Роблю крок до неї, а вона задкує від мене.

— Бабуся не могла мене так підставити... — з недовірою й свіжими сльозами заявляє крихітка.

— Єлизавето, це не підстава. Твоя бабуся дуже хвилювалася, за тебе. Боялася, що якщо операція закінчиться летальним кінцем, то ти залишися одна. Саме через цю причину, три тижні тому, ми з Катериною Андріївною підписали цю угоду.

— Але чому я про це нічого не знала? Чому? — зі сльозами в очах та відчаєм допитується дівчина.

Я зітхаю, справді не розумію, чому бабуся малої не розповіла їй про цю угоду. Примружуюся, пригадуючи розповідь Катерини, перед підписанням цієї угоди. Пильно глянувши на малу питаю.

— Єлизавето, Катерина Андріївна розповідала, що розмовляла з тобою, стосовно наших стосунків, десь приблизно місяць тому. Також казала, що ти позитивно ставишся до мене...

— Але це не означає, що я вийду за тебе заміж, — різко перебиває мене дівчина, і знову відступає на кілька кроків.

— Змушений тебе розчарувати, моя дівчинко, саме це, і означає, підписана угода.

Єлизавета збентежено кліпає, а тоді змахнувши сльози, настирливо заявляє.

— Я не вийду за тебе заміж! Ніколи! І жити з тобою не буду. — шморгає носом та зухвало заявляє. — Тож угоду анульовано. Покинь мій будинок!

Я набираю повні легені повітря, бо впертість малої мене бісить. Я не можу збагнути, її категоричності. Ми ще десять днів тому, нормально спілкувалися, обговорювали безліч тем, каталися містом у двох. Так між нами були лише дружні стосунки, але я чітко відчував, що не байдужий їй. А після смерті Катерини, малу наче підмінили.

— Єлизавето, я житиму тут завжди! — сухо ставлю малу перед фактом. — Хочеш ти цього чи ні, тепер ти моя дівчина. Тож годі...

— Арсене, у мене стосунки з Владиславом, якщо ти забув. — перебиває мене красуня.

Я лише зітхаю, бо знаю правду, як і те, що зараз вона це говорить навмисно.

 Настирлива! Невже думає, що я повірю.

— Єлизавето! З цим шмаркачем у тебе вже давно нічого немає. Я все знаю, тож не потрібно нічого вигадувати. — переводжу подих і попереджаю. — Дівчинко, не потрібно випробовувати мої нерви та терпіння, аби потім гірше не було.

— Це погроза? — крізь свіжі сльози зірвано цікавиться мала.

— Це попередження! — фиркаю та йду до своєї кави, яка вже скоро буде холодною. Взявши чашку в руки, оглядаюся на дівчину. — Єлизавето, пий каву.

— Вже не хочу! — огризається дівчина, і крокує до вікна.

Зупинившись поруч, просто дивиться у двір. Де вже темніє. Я теж іду до іншого вікна. Зупинившись, прикипаю поглядом до того, що коїться на дворі.

Осіння погода зіпсувалася взагалі. Вже тиждень дощить та вітряно. Повний двір пожовклого листя.

Пора братися за лад у маєтку, і не важливо хоче цього, чи ні, ця мала бунтарка. Вона вже моя, а її приборкання, це лише питання часу. Хоча якщо чесно, я такого опору від неї не чекав.