Глава 1

АРСЕН.

— Арсене, що ти тут робиш?

Кличе мене суворий дівочий голос. Я вимикаю плиту, і оглядаюся на Єлизавету, що невдоволено дивиться на мене, стоячи посеред кухні.

На дівчині одягнений чорний спортивний костюм, ще й капюшон на голові. Навіть отака нахмурена, вона доволі приваблива, і дуже подобається мені. Я кілька секунд дивлюся на неї. А вона ж навіть не дивиться у мій бік. Обіймає себе руками, і терпляче чекає відповіді.

— Ти каву будеш? — питаю, проігнорувавши її запитання.

Єлизавета вперто мовчить. Вирішую, що мовчання, це знак згоди, і готую ще одну кавову суміш. Яку одразу заливаю кип’ятком. Потрібно увімкнути нарешті кавову машину, але все руки не доходять.

 Приготувавши каву йду до дівчини, яка стоїть на тому ж місці. В її аквамаринових очах повно гніву.

— Ти не відповів! — суворо нагадує Єлизавета надувши щоки, і таки зиркає з-під лоба на мене.

— Королево, я тут живу вже тиждень. І їхати звідси нікуди не збираюся. Я тобі говорив це з самого початку. — сухо нагадую красуні, яка ще з десяток днів тому, ставилася до мене геть по іншому. Була прихильною та доброзичливою, але все змінилося в один момент.

Дівчина нервово ковтає, її очі темніють, а в голосі звучить неприхована неприязнь.

— Орлов, не плекай жодних надій. Благословення бабусі на наш шлюб, для мене нічого не означає. Я не вийду за тебе заміж. Тож можеш збирати свої речі, та покинути мій дім.

Я хмикаю й відверто дивлюся на малу. Її висловлювання мене зачіпають, та я розумію, вона на нервах. Сьогодні рівно дев’ять днів, як не стало її бабусі. Яка виховувала дівчину з шестимісячного віку. Єлизаветі важко прийняти втрату найріднішої людини, от вона й лютує.

— Єлизавето, заспокойся! Я нікуди звідси не поїду. — повторюю та нагадую. — Ти сама все чула. Катерина Андріївна, благословила нас, тож опиратися тепер марно. Тим більше, що благословення це, було зроблене на смертному ложі.

Дівчина знову нервово ковтає, і великими очима дивиться на мене. Бачу, як на її обличчі бігають емоції, але не даю їй сказати нічого, поспіхом нагадавши іще одну важливу деталь.

— Ти ж пообіцяла бабусі, що будеш мені дружиною.

— Я гадала вона житиме! — фиркає дівчина, а в очах з’являються сльози. — А вона...

Дівчина схлипує. Я одразу хапаю малу в обійми. Міцно пригорнувши до себе, хрипко наказую.

— Єлизавето, припини! — цілую її скроню. — Не плач, моя красуне! — Моє серце торохтить від того, що пригортаю дівчисько до себе. Знаю, як їй зараз важко. Хоча вона й так молодець. Це її другі сльози за ці дев’ять днів.

— Арсене, відпусти! — в моїх обіймах нервово наказує дівчина. — Не потрібно мене шкодувати. І залишатися зі мною не потрібно. Я з усім впораюся сама. Залиш мене! — шморгаючи носом на емоціях додає Єлизавета.

— Дівчинко моя, я нікуди від тебе не піду. — заглядаю в заплакані очі красуні, і вирішую сказати правду. — Усне благословення Катерини Андріївни, — це ще не все. В мене є нотаріальна угода, яка набула чинності, одразу після смерті твоєї бабусі.

 Єлизавета дивиться на мене ледь не квадратними очима. В цьому погляді повно недовіри та відчаю.

Я ж заворожений цими аквамариновими очима. І доки я розслабився дівчина, виривається з моїх обіймів. Відступає на кілька кроків від мене, й зірвано заявляє.

— Я тобі не вірю!

— Шкода, королево, але це так! — я зітхаю, і вирішую бути відвертим з дівчиськом. Знаю, що окрім мене, цій красуні ніхто правду не розповість.

Олександр — дядько малої, надто зайнятий своїм гаремом та нестабільними стосунками з Яною. З цією дівчиною Кінах намагається влаштувати особисте життя. Але виходить поганенько, бо він все ніяк не може розпрощатися з розгульним способом життя. Що солідно псує його намагання.

— Ти обманюєш! — з вираженою недовірою фиркає Єлизавета, порушуючи паузу, що затягнулася.

Я зітхаю. Розумію, що дівчина опинилася сам на сам зі життям. Роблю крок до неї, а вона задкує від мене.

— Бабуся не могла мене так підставити... — з недовірою й свіжими сльозами заявляє крихітка.

— Єлизавето, це не підстава. Твоя бабуся дуже хвилювалася, за тебе. Боялася, що якщо операція закінчиться летальним кінцем, то ти залишися одна. Саме через цю причину, три тижні тому, ми з Катериною Андріївною підписали цю угоду.

— Але чому я про це нічого не знала? Чому? — зі сльозами в очах та відчаєм допитується дівчина.

Я зітхаю, справді не розумію, чому бабуся малої не розповіла їй про цю угоду. Примружуюся, пригадуючи розповідь Катерини, перед підписанням цієї угоди. Пильно глянувши на малу питаю.

— Єлизавето, Катерина Андріївна розповідала, що розмовляла з тобою, стосовно наших стосунків, десь приблизно місяць тому. Також казала, що ти позитивно ставишся до мене...

— Але це не означає, що я вийду за тебе заміж, — різко перебиває мене дівчина, і знову відступає на кілька кроків.

— Змушений тебе розчарувати, моя дівчинко, саме це, і означає, підписана угода.

Єлизавета збентежено кліпає, а тоді змахнувши сльози, настирливо заявляє.

— Я не вийду за тебе заміж! Ніколи! І жити з тобою не буду. — шморгає носом та зухвало заявляє. — Тож угоду анульовано. Покинь мій будинок!

Я набираю повні легені повітря, бо впертість малої мене бісить. Я не можу збагнути, її категоричності. Ми ще десять днів тому, нормально спілкувалися, обговорювали безліч тем, каталися містом у двох. Так між нами були лише дружні стосунки, але я чітко відчував, що не байдужий їй. А після смерті Катерини, малу наче підмінили.

— Єлизавето, я житиму тут завжди! — сухо ставлю малу перед фактом. — Хочеш ти цього чи ні, тепер ти моя дівчина. Тож годі...

— Арсене, у мене стосунки з Владиславом, якщо ти забув. — перебиває мене красуня.

Я лише зітхаю, бо знаю правду, як і те, що зараз вона це говорить навмисно.

 Настирлива! Невже думає, що я повірю.