Присутність у цифровому читанні.

Є миті, коли світ стає надто багатоголосим — пронизаний рейтингами, лічильниками, нескінченними потоками контенту. Усе вимірюється кількістю: переглядів, лайків, коментарів. І серед цього галасу письменник часто залишається наодинці з одним простим запитанням: чи потрібно те, що я роблю?

Не завжди цю відповідь можна почути вголос. Частіше вона приходить у тиші — через маленькі цифри у статистиці, через одинокий перегляд, через знак того, що десь, у чиємусь вечорі, текст знайшов свого читача.

Це есе — про те, як навчитися бачити сенс у малому. Як розуміти власну творчість без ілюзій, але й без знецінення. І як зберегти теплий контакт із тими, хто читає вас не випадково, а внутрішньою потребою.

———

Я не з тих, хто романтизурує власну творчість. Якщо чесно, я дивлюся на неї доволі тверезо. Можливо, це професійна звичка — аналізувати, перевіряти факти, не довіряти емоціям більше, ніж вони того варті. Тому час від часу я відкриваю статистику прочитань своїх творів. Не для того, щоб тішити самолюбство, і вже точно не для того, щоб будувати ілюзії. Мені просто важливо розуміти, чи є контакт.

І от я бачу маленькі цифри поруч із назвами — одиниці, двійки. Хтось зайшов. Хтось прочитав. Хтось зупинився на кілька хвилин. Це небагато. Але це правдиві дані. А я віддаю перевагу правді навіть тоді, коли вона не надто вражає.

Я не женуся за популярністю. Її завжди занадто багато там, де занадто мало змісту. Мене цікавить інше — чи знаходять мої тексти тих, кому вони справді потрібні. Чи відкриває їх людина не зі звички, а з певного внутрішнього запиту. Чи залишаються мої слова з нею хоча б ненадовго.

І знаєте, я бачу в цих скромних цифрах підтвердження: так, це відбувається. Люди приходять, читають, повертаються. Не масово, без галасу — але стабільно. А стабільність у творчості, як і в житті, говорить набагато більше, ніж тимчасові сплески.

Я не пишу для всіх. І не маю такого наміру. Я пишу для тих, хто готовий зупинитися, вдихнути і прочитати уважно — без поспіху, без потреби розважитися. Це окрема категорія людей. Не найбільша, але, на мій погляд, найцінніша.

Кожен раз, коли поруч із назвою твору з’являється «1», я сприймаю це як відповідь на своє запитання: чи потрібно те, що я роблю? Виявляється, потрібно. Хоча б комусь одному сьогодні.

І цього достатньо, щоб продовжувати.

Я не вірю в гучні заяви й гігантські цифри як доказ таланту. Я вірю в те, що справжній текст — той, який знаходить свого читача. І якщо мої слова зустрічають людину десь у її особистому вечорі, дають їй спокій, підтримку чи напрям думки — це значить, я рухаюся правильно. І я щаслива, що моя мета досягнута.

У цьому, як на мене, і є справжній сенс письменства.

———

У кінці завжди залишається одне: слово і той, хто його читає. Без оцінок, без ефектів, без статистичних викривлень. Лише двоє — автор і читач — зустрічаються там, де світ на мить стихає.

І скільки б одиниць чи двійок не стояло поруч із назвою твору, їхня цінність не в кількості, а в контакті. У тому, що хоч один читач сьогодні обрав саме цей текст. І, можливо, знайшов у ньому щось для себе — думку, спокій, запитання чи відповідь.

Есе закінчується, але ця тиха взаємодія продовжується. Бо література живе не завдяки гучним цифрам, а завдяки чесним зустрічам. І поки є хтось, хто читає уважно — хоча б один — слова не зникають.