1.а) "монету"

На верхньому поверсі цієї непримітної багатоповерхівки був бізнес-центр, у якому сьогодні проходило святкування річниці підприємства.

Нас туди не запрошували, але ми, як справжні любителі вечірок вважали своїм обов'язком не пропустити і цю. Тому ми знайшли спосіб потрапити туди - мої двоє друзів перелізли через специфічну ліфтову шахту, що чомусь на верхньому поверсі провисала й давала на якийсь час, поки ніхто не скористається ліфтом, таку можливість. А я спочатку тримав їм двері, аби вони не провалилися у шахту, коли хтось викличе ліфта, а потім і сам пішов на святкування, проте не через ліфтовий отвір, через страх упасти, а через невелику перегорожу, що її охороняло чимало, проте яких успішно відволікли мої двоє вірних друзяки.

Отож, коли ми піднімалися по сходам пентхауса, вечірка ще не була у повному розпалі, і я знайшов дві зігнуті й пом'яті банковські картки на ім'я Кристофера Маловські та рівненький, проте брудний, його пропуск у цю вежу з підписом статусу - CEO (верховний голова) такої-то контори. Я їх підібрав і розмістив у кишені поряд знайденого, місцями забрудненого білим порошком, халату, що я його вирішив вдягнути для більшої дрес-годності (гра слів, від "дрес-код").

Піднявшися вже на останнє плато, я помітив якусь шуміху довкола одного огрядного чоловічка, що його обличчя було щедро засніжене білим порошком і він не міг підвестися з підлоги, хоча двоє, вочевидь, його підлеглих чи асистенток намагалися підняти на ноги свого боса.

- Ірене, що ти йому давала у супермаркеті такого?!, - запитала одна молода жіночка.
- Та нічого незвичного!.., - відповіла інша.

В цей 'мент пролунала тривога і ми зрозуміли, що справи кепські, і в мене на руках речі знепритомнілого голови цього підприємства. Добре, що разом із піджачком я підійняв і чорні рукавички, що вдягнувши їх буде легше позбутися відбитків пальців на кредитках та пропуску.

Проте ми наче й не були причетні до його відключки, відчувалося, що на рахунку наше життя і свобода - треба вибиратися!

Я думав скористатися пропуском голови, проте я розумів, що охорона буде пильнувати й помітить, що непритомний голова "намагається втекти" й зупинить мене, так само не спрацювало б і відволікання сторожі - зараз вони надто пильні.

Тому притримати кнопку ліфта "Відчинити двері" не вийде, доведеться покластися цілком на добру вдачу нашої долі і перелазити назад через шахту на свій страх і ризик.

Я не міг одразу добратися до отвору шахти, бо наразі там було надто людно, тому я запитався, чи є тут сходи і мені сказала немолода жіночка: "туди по коридору, біля бойлера". Коли я підійшов до старезного гігантського бойлера, вкритого дюжинами шарів одноманітної фарби, мене охопив страх, що незабаром він може взірватися, тому я вийшов із бойлерної комірки і продовжив шукати сходи. Я їх знайшов, але з бойлерного льоху видався якийсь шум, тому я вирішив сховатися.

Пройшовши трохи коридором, я зайшов у маленький туалет з вікнами, що відкривалися у коридор. Я спочатку дивився у вікно, притулившися до стіни. Побачивши маленького хлопчика років шести-восьми, я принишк і присів, аби мене раптом-що не було видно з коридору у віконце. Від нервування я почав смоктати п'ять копійок, що я їх тримав у кишені як талісман (бо на той момент вже багато років вони не були у монетному обороті).

Я сидів тихо і, вже у рукавичках, вирішив позбутися усіх відбитків на картках: викинув вже пропуск у туалет; і раптом проковтнув через силу свої улюблені п'ять копійок через маленьку дівчинку років дев'яти-десяти, що дивилася на мене крижаним поглядом та тримала ножа. У ту мить я зрозумів, що мені не вибратися звідси живим і що вона причетна до вбивства голови банку. Проте мені було пізно купатися у своїй правоті здогадів.

Далі буде! Дивіться розгалуження 1.а) 2.